Олег розтер матері спину. Дотик пекучої речовини був приємним, оскільки він означав життя. Її тіло ще живе і відчуває себе, а в сина жорсткі теплі долоні, і він вміє розтирати спину. Він стільки разів робив це упродовж останніх років! Це велике щастя, що є у світі руки, які можуть робити тобі добро. Ірина тихо заплакала від несподіваної радості, а з-за перегородки почувся голос Старого:
— Тобі допомогти, Олеже?
— Ні, дякую, — відповів Олег. — А ви приходьте, я вже суп підігрів. Ми з вами пообідаємо.
— Дякую, я не голодний, — відповів Старий.
Ірина крізь сльози посміхнулась, почула — у неї був добрий слух, — як Старий почав збиратися в гості, помив свою миску, потім почав переодягатися; він любив ходити в гості, навіть якщо це була сусідня кімната за перегородкою.
Вони сіли за стіл утрьох. Ірині стало легше, у неї покращав настрій. Вона вірила в пекучий відвар, і тому він їй допомагав. Старий приніс до супу сушених горіхів, він сам збирав їх і сам сушив на пательні. Він одягнув нову куртку, в неї був тільки один рукав. Олег інколи дивувався, як людина може обходитися без руки; майже все Старий робив так, наче не був інвалідом.
— Коли наступного разу підеш на корабель, — сказав він, спостерігаючи, як Олег наливає суп, — обов’язково принеси багато паперу. Це була величезна помилка, що ти взяв так мало паперу.
— Я знаю. — Цей докір Олег чув вже не раз.
— Доки паперу у нас не було зовсім, — продовжував Старий, — ми чудово без нього обходилися. А ми влаштували справжній паперовий бенкет. Я сам винний, я навіть дітям в школі давав листки, щоб вони писали твори, але чи можна мені за це дорікати?
— Ні, не можна, — погодилася Ірина, — я тебе розумію.
— А Лінда Хінд написала цілу поему про Томаса, — сказав Олег.
— Людство звикло передавати паперу свої думки, і тому мікроплівки та відеокамери не змогли замінити папір. На Землі в мене є непогана бібліотека, зі справжніх книг. І вона нікого не дивує. Тому ти обов’язково принеси папір. Сила білого аркуша, на якому людина викладає свої думки або образи, якими вона живе — неймовірна! Та й діти будуть вчитися зовсім інакше.
— До літа ще жити та жити, — сказала мати. Вона сиділа прямо і нерухомо, аби не змінювати позу, у якій її не діймав біль. — Мене дивує, як ви всі, дорослі люди, бігаєте тепер до Олега. Про це не забудь, це принеси...
— Якщо би я міг дійти до корабля, — сказав Старий, — я би краще за Олега зметикував, що потрібно взяти. У мене досвід.
— А у мене інтуїція, — сказав Олег ліниво.
Від гарячого супу тягнуло на сон. Вони сьогодні закінчили робити металеві частини до млина, щоби навесні поставити його на річці. Через цей млин Олег пропускав заняття з електроніки. Тільки перед сном він встигав прочитати параграф у підручнику, і вранці перед роботою переказував його Сергіїву.
— Наступного разу, — сказав Олег, — принесемо з корабля цілий віз усякого добра. Я ж не думав, що все так скоро щезне.
— Воно не щезло. Воно розійшлося на потреби селища, — заперечив Старий.
— І майже половина пішла до Еглі й Сергіїва, — сказала мати, і не зрозуміло було, чи задоволена вона, чи засуджує Еглі та Сергіїва.
— Ще б пак, — сказав Олег. — У Сергіїва майстерня, він все робить. А Еглі лікує.
— Я їй навіть мікроскоп віддав. Тимчасово, — сказав Старий. Він знав, що зробив правильно.
В селищі все було спільне. Інакше тут би ніхто не вижив. Але були приватні речі, досить багато речей. Дзеркало в Мар’яни, мікроскоп у Старого, книга “Анна Кареніна” у матері. Не кажучи вже про одяг чи посуд. Через те, що були приватні речі, інколи траплялися казуси. Наприклад, дзеркало було тільки у Мар’яни. Його знайшов на кораблі Олег, кишенькове кругле люстерко, а потім, вже на зворотному шляху, подарував його дівчині. Дзеркало справило величезний вплив на життя селища. Раніше люди себе не бачили. Інших бачили, а себе ні. Хіба тільки у калюжі або у плівці вікна. А дзеркало сказало людям правду, і найчастіше сумну правду. Адже дорослі пам’ятали себе відтоді, коли було багато дзеркал. А тут вони побачили, як змінилися, постаріли і пострашнішали. Молоді взагалі ніколи себе не бачили. А тепер слід було хоч якось зрозуміти, хто ти. Мар’яна, наприклад, думку про себе змінила на гіршу. Коли вона побачила в дзеркальці обвітрене широке обличчя із запалими щічками, з гострим підборіддям і потрісканими губами, усе в синіх цятках від перекотиполя, і два великі шрами на шиї, то зрозуміла, що вона потворна і ніколи нікому не зможе сподобатися. Вона навіть не побачила своїх великих сірих очей, довгих чорних вій, пишного волосся, обрізаного коротко і не дуже рівно. А ось Ліз, навпаки, вирішила за допомогою дзеркала, що вона дуже гарна, майже як Анна Кареніна. Вона почала носити косу, а потім чорною сажею підвела собі брови, аби стати ще гарнішою. Саме Ліз вкрала у Мар’яни дзеркало. Вона просто не могла без нього жити. Мар’яна давала дзеркало іншим — а охочих подивитися у нього було багато. Ліз сказала, що дзеркало загубилося. Усі сумували, а через два дні сліпа Христина, яка жила з Ліз, загостреним слухом вловила, що Ліз дивиться у дзеркало. Вона почала бити Ліз сухими кулачками і плакати від образи, що Ліз така погана, а потім примусила віднести дзеркало Мар’яні і у всьому зізнатися. Ліз дзеркало віднесла і сказала, що знайшла його під ліжком. Наступного дня Христина, яка сиділа біля своїх дверей, окликнула Мар’яну, яка саме йшла поруч: