— Вдягнися! — крикнула навздогін мати.
Але він не чув.
Надворі було холодно. Пішов дрібний сніг, мокрий, круп’яний. Крупинки збивали калюжі і котилися по слизькій землі. Зірвався вітер, північний, з гір.
Було темно, тільки тьмяно, через крупу, світив, погойдуючись, ліхтар біля воріт. Його світло падало на панцир кози, яка бовваніла біля частоколу, чекала кавалера.
Олег перестрибнув калюжу і навскоси через дорогу підбіг до будинку Сергіїва. Крізь вікно, затягнуте мустанговою плівкою, пробивалося слабке світло каганця.
Олег постукав і відразу ж зайшов, зачинивши за собою двері, щоби не випускати тепло.
— Сергіїв, вибач, — сказав Олег з порога, — у мене ідея.
Господар сидів за столом і пив чай — окріп із сушеною травою.
Навпроти нього сиділа Лінда Хінд, вдова Томаса. Мар’яна в торці стола чаклувала в напівтемряві, порозкладавши мисочки із сушеним зіллям.
— Сідай, — сказав Сергіїв.
Лінда привіталася також, хоча вони вже бачилися сьогодні разів п’ять. До того ж Лінда приносила Сергіїву поїсти в майстерню. Останнім часом вона частенько гостювала тут і ніхто цьому не дивувався. Всі гадали, що вона переїде до Сергіїва жити. Мати Олега навіть говорила, швидше би, чого вони чекають, — Лінді вкрай важко без чоловіка, двоє дітей — вона ж бо знала, що таке жіноча самотність.
— Я вирішив зробити повітряну кулю, — зронив Олег.
— Навіщо? — запитав Сергіїв.
Вій був найсильнішим та надійним чоловіком у селищі, ніби ватажком цієї маленької людської зграї. У нього лише бракувало двох пальців на правій руці. З Мар’яною у них були подібні тільки очі — в обох сірі, світлі, з довгими, густими віями. Але обличчя Сергіїва було квадратним, важким і, напевно, негарним, якщо подивитися на нього чужими очима. Проте на обличчі був спокій, і йому можна було вірити. Раніше кумиром для Олега був Старий, який все знав, який був Учителем. Але після повернення з гір Олег все більше прив’язувався до Сергіїва. Той був не тільки вчителем, він був майстром, і в них з Олегом була спільна справа.
— Ми зробимо велику повітряну кулю, — промовив Олег. — І на ній полетимо до корабля. Розумієш?
— Ти все ж таки присядь. Мар’янко, приготуй гостеві чай.
— Я вже напився, — сказав Олег, але присів.
Лінда звелася і промовила, що їй час йти, бо діти бояться і не сплять.
Олегу завжди видавалося, що Лінда холодна до нього, оскільки саме через нього загинув у горах її чоловік. І вона не може йому цього пробачити. Олегові хотілося підійти до неї і сказати, що він не винен, він нічого не пам’ятає, бо його вкусила снігова блоха. Але Олег так і не наважився підійти до Лінди, яка за одну ніч посивіла, коли дізналася, що Томас загинув.
Сергіїв провів поглядом Лінду, і Мар’яна теж подивилася услід жінці.
Олег вирішив, що дівчина не хоче, щоб на місці її матері, яка загинула дуже давно, тут мешкала Лінда, хоча всі знають, що Лінда тиха і добра.
— Продовжуй, — перервав думки Олега Сергіїв.
— Якщо зробити велику повітряну кулю і дочекатися доброго вітру, можна піднятися на ній в гори, навіть долетіти до “Полюса”. Уявляєш, яка це економія?
— Цікаво, — сказав Сергіїв, який ніколи не сперечався, поки сам для себе не вирішить проблему. — Велика повітряна куля, і якщо дочекатися зворотнього вітру, то на ній можна повернутися назад.
— І за літо злітати на корабель зо п’ять разів. Розумієш, п’ять разів.
Сергіїв уривчасто розсміявся, ніби зайшовся кашлем.
— Саме п`ять?
— Саме, — Олегу здалося, що він знайшов спільника, і якщо це так, то вважай — куля знялася у небо.
— Можна, я думатиму вголос? — запитав Сергіїв.
“Не треба, — хотів відповісти Олег. Зараз все пропаде. Сергіїв — не Старий, який міркує поверхово. Сергіїв зараз знайде справді слабкі місця”.
— Якщо б ми зробили кулю, — почав Сергіїв, — і вона би полетіла — це було би добре. Але, по-перше, куля некерована. Припустимо, ми піднімаємося в повітря, вітер попутний, і ми летимо до гір. Потім вітер міняється і нас несе до снігових хребтів, де ніхто з нас не бував. Ми розбиваємося і гинемо. Чи опускаємося і не знаходимо дороги назад. Як ми накажемо вітру занести нас у потрібну долину?
Олег подивився на Мар’яну. Вона підсунула до нього чашку з чаєм. Мар’яна була за нього. Олег раптом відчув себе, як на екзамені. Минулого року Старий влаштував їм — йому, Мар’яні і Діку — екзамени, бо вони стали дорослими і закінчували школу. Це були урочисті екзамени, усі мешканці селища, навіть маленькі діти, зібралися разом поруч зі стовпами, де були позначені дні, місяці та роки. Старий та інші члени комісії — Вайткус і тітка Луїза задавали питання. Олегові чомусь дісталися складніші запитання, аніж Мар’яні та Дікові. Він був трохи ображений на Старого за таку несправедливість, і тільки згодом зрозумів, що саме в цьому і була справедливість — Старий приготував кожному ті запитання, на які той міг відповісти. Тоді в Олега було таке відчуття, як і зараз. Він весь внутрішньо зібрався, наче був на полюванні, коли на тебе нападає шакал, і всі думки ясні і точні.