Кошик коливався під кулею, як невагомий жучок.
Усе це відбулося протягом кількох секунд, наповнених трісканням, криками, уханням повітря. І раптово запала тиша, коротка пауза тиші, в якій чувся лише тихий плач Фуміко: вона про всяк випадок почала плакати ще до цих подій, бо боялася за Олега.
Мовчали всі, навіть Еглі, якій подряпало кошиком руку, і Луїза, яка досі лежала на землі, і Сергіїв, і Вайткус, і навіть діти. Усі дивилися нагору, бо там, у кошику, був Олег.
Мати Олега, єдина зі всіх, заплющила очі, бо з убивчою ясністю уявила собі, як тіло її сина випадає з кошика і летить, розкинувши руки, до землі.
Для Олега все минуло дуже швидко: в одну мить він упав на дно кошика і на нього, як важкий звір, упав мішок з піском. І наступної миті він зрозумів, що летить, що нічого під ним немає, що земля десь далеко внизу, а кошик розхитується вільно і легко, а через щілини в гілках проникає світло.
Він дуже обережно, охоплений жахом висоти, піднявся навколішки, відчуваючи, що кошик розхитується все менше й менше, а куля нестримно тягне його вгору.
І поки Олег піднімався на ноги, до нього поверталося відчуття, наче органи почуттів по черзі вмикалися, повідомляючи йому, що відбувається довкола. Шипів пальник, наганяючи всередину кулі гаряче повітря, скрипіли мотузки, ялозили по оболонці, поскрипували гілки кошика, по яких він ступав. І знову лунав тонкий дитячий плач.
Нарешті Олег зміг піднятися. Він міцно взявся за край кошика і вже був готовий випрямитися, але, на щастя, не встиг, бо кошик різко смикнуло, так що Олег заледве не випав. І він не одразу здогадався, що закінчився канат, яким кошик був причеплений до якоря.
Рух кулі догори припинився, але вона продовжувала спроби вирватися з полону, кошик здригався і тремтів.
Знизу всім здавалося, що минуло дуже багато часу. Майже хвилину всі дивилися догори і мовчали. Куля піднялася угору метрів на сто — далі її не пускав канат — і почала поволі рухатися до лісу, наче намагалася перехитрити канат, який міцно тримав її.
Олега все ще не було видно.
Але, врешті-решт, він залишався у кошику.
Сергіїв, який перший опам’ятався, вже збирався крикнути Вайткусу і Діку, щоб вони допомогли тягнути кулю додолу, але відразу ж зрозумів, що спочатку потрібно закрутити пальник, бо підйомна сила кулі надто велика і її не побороти.
Раптом закричала Ірина:
— Синку! — гукала вона, порушуючи цим криком мовчазну урочистість польоту. — Синку, ти живий? Олежко!
Олег почув цей крик, і йому стало соромно, що мама кличе його, як маленького, але відразу ж промайнула думка, що і у Наполеона, напевно, була мама, і він, висунувшись з кошика і міцно чіпляючись за мотузки, крикнув униз:
— Усе гаразд!
Зовсім маленький темний силует Олега — голова і плечі — бачили всі на землі, і усі почали кричати, діти стрибали, а Ірина заридала на повний голос.
Куля поволі рухалася над головами — це був справжній повітряний корабель, який може полетіти в небо.
Старий допоміг Вайткусу, який так і просидів ту хвилину на землі, піднятися і сказав йому:
— А потім вони винайшли повітроплавання.
Вайткус усміхнувся.
— Зменши полум’я у пристрої пальника! — крикнув Сергіїв. — Зменши підйомну силу! Ти мене чуєш?
— Чудово чую! — відгукнувся Олег, і його голова зникла.
Олег повернувся до пальника, обережно зменшив полум’я. Але не надто. Тепер, коли все обійшлося, йому зовсім не хотілося спускатися.
Він ще раз подивився донизу і помахав рукою:
— Усе нормально!
І побачив селище зверху. Усе відразу. Вулицю — брудну річку, по якій тягнулися такі жалюгідні зверху хатки, криві дахи сараїв і майстерні, старий частокіл. Декілька мешканців, яких довелося вгадувати, бо вони стояли просто під кулею.
Хтось махав руками, діти стрибали, зображуючи дикий танок.
Олег побачив, що на порозі своєї хатки сидить Христина. Може, не захотіла прийти до кулі, або про неї всі забули у цій катавасії.
А ось там задерла зелену морду коза. Вона ще не бачила літаючих слонів.
Погляд Олега ковзнув далі, за частокіл, — неширока смуга лугу, далі починався ліс. Ніколи він не бачив його зверху. Сплетіння білястих голих гілок, де-не-де бурі і зелені плями лишайників і ліан, і це місиво тягнеться до болота. Зверху болото, таке велике, здається зовсім маленьким, а за ним кущі, потім знову ліс, без кінця і просвітку, який ховається у пелені туману.