— Ні, — сказав Олег тихо, і раптом злякався, що на землі їх почують. — Ми нікого не візьмемо з собою.
— Гей! — кричав Казик. — Спускайтесь! Гроза йде!
У Казика було дивне відчуття природи — як у звіра. Він ніколи не помилявся. І якщо він відчував, що наближається гроза, отже, треба ховатися.
Олег повільно прикрутив вогник пальника.
І поки куля охолоджувалася і опускалася вниз, він не відпускав руки Мар’яни.
Вони встигли опуститися в останню мить — сильний подув вітру смикав кулю так, що аж канат затріщав. Внизу, окрім Казика нікого не було: після третього польоту вирішили, що тягнути кулю за канат не потрібно — куди ж вона дінеться? Але цього разу затримка ледь не закінчилася бідою, бо куля під подувами вітру опустилася не на місце старту, а на всю довжину мотузки вбік, ледве не зачепивши крайній будиночок. І вже під дощем, борючись з бурею, вони стрибали по оболонці, щоб швидше вийшло повітря і можна було відіпхати кулю під навіс. На допомогу прибіг Дік, потім Сергіїв. Усі змокли, втомилися, сварили Олега, що забарився зі спуском.
— Я ж тобі кричав! — повторював Казик. — Ти що, оглух!
Олег мовчав. Йому хотілося — але хіба в цьому не зізнаєшся? — знову піднятися у повітря, високо, у грозу, щоби страшний вітер ніс його — і нічого страшного, а тільки весело.
Він упіймав погляд Мар’яни. Йому здалося дуже важливим, що вона на нього дивилася. Раз чи двічі йому вдалося упіймати її погляд. І тут його почали діймати сумніви: а раптом вона пожартувала? Раптом вона не відчуває те, що відчуває він? І тільки коли вони вже були в сараї і куля була надійно захована, Мар’яна поглянула на Діка і Сергіїва, які стояли біля відчинених дверей, перечікуючи зливу, і прошепотіла:
— Як добре, що ми з тобою літали, правда?
І в її запитанні теж була невпевненість, чи можна вірити у те, що відбулося. Ця невпевненість втішила Олега. Він сказав:
— Це чудово, що ми з тобою літали.
***
Того дня, коли вирішили вперше піднятися без каната, з Олегом полетів Сергіїв.
Вони спеціально чекали безвітряного дня.
Куля йшла впевнено. Олег уже звик до неї і знав її маленькі хитрощі. Коли куля піднялася до попередньої позначки, Олег перегнувся і помахав тим, хто зібралися внизу. Там знову було все селище, як і в день першого польоту. Олег знайшов очима Мар’яну. Він махав їй, але ніхто, окрім Мар’яни, про це не здогадувався.
Куля піднімалася ліниво, але наполегливо, все швидше, і Олег підсвідомо чекав, що зараз кошик смикнеться — канат зупинить підйом.
Але політ продовжувався, і горизонт повільно і непомітно розширювався — у тумані заховалися краї землі. Селище стало помешканням тлі, а ліс — безкраїм морем.
Раптом стало темніше. Язик хмари, що спустилася зверху, затулив горизонт. Підйом кулі сповільнився.
— Може, спустимося? — запитав Сергіїв.
— Ні, — відповів Олег.
Його здивувало запитання Сергіїва, адже вони мали намір пройти крізь хмари, і подивитися на чисте небо. Сергіїв мовчав.
Було дуже тихо. Просто неймовірно тихо. Олегу здалося, що він ніколи в житті не чув такої тиші.
Було незрозуміло, чи піднімається куля, але вона піднімалася, бо клапті густих хмар поволі опускалися перед очима.
Тут було холодніше, аніж на землі. Краї кошика стали мокрими.
— Здається, ми перестали підніматися, — сказав Сергіїв.
Олег підійшов до пальника і збільшив полум’я.
Стало ще темніше. І почав підступати страх. Олег дивився на Сергіїва і думав: “От щаслива людина, йому зовсім не страшно. А я не знаю, куди ми рухаємося і чи виберемося колись з цієї мокрої вати”. Він не знав, що Сергіїву страшніше, ніж йому, бо Сергіїв лише вдруге піднімався на повітряній кулі, але розумів, що достатньо випадкового вихору, аби їх кинуло вбік, і вдарило до землі чи віднесло до гір.
— Я скину баласт, можна? — запитав Олег.
Питання було риторичне. Командиром кулі був він, і Сергіїв визнавав його старшинство у повітрі. Додаткові мішки з баластом взяли саме з цією метою. Навіть попередили мешканців селиша, щоб вони відійшли якнайдалі від галявини, аби не потрапили під мішок з баластом.
Сергіїв допоміг Олегу скидати мішки донизу. Після кожного скинутого мішка кошик здригався, куля робила ривок догори, як втомлений плавець, який гребе до поверхні води, щоб ковтнути свіжого повітря.
І раптом посвітлішало. Світло було дивне, інше. І Олег збагнув, що скоро вони вийдуть з хмар. І вони вийшли з хмар. Довкола них ще була сіра вата, але над їхніми головами вже засяяли зорі. І Олег побачив, яким несподіваним було це видовище для Сергіїва, який вже багато років не бачив зірок.