Ми прибули сюди зі сходу, з району Білгорая. Півтора десятка сімей переселенців, до яких приєдналося ще декілька також з околиць Фрамполя та всього Розточчя. Спочатку ми були недовірливі й налякані, злі на владу й увесь світ за те, що забрали у нас батьківщину й перенесли нас, як небажаного пішака на дошці, на чужину, на колишню німецьку землю. Я маю на увазі, що сердилися мої батьки, дідусь і бабуся, тому що нам, дітям, було байдуже. Проте злість пішла, треба було жити.
Протягом тридцяти років у життя поселенців з’являлися люди зі сторони, як-от мати Мєтека, яка була місцевою, з Барцінка, і все це призвело до суміші традицій, поведінки та звичаїв. Бабуся ще говорила трохи смішно, протягуючи і пом’якшуючи слова, тато і мама – значно менше, а я – зовсім "по-міському", як сміялася бабуся.
Були також різні звичаї щодо самого Святвечора, хоча б, пиття щось міцнішого в цей особливий день. Одні пили під рибку в час вечері, інші лише після її закінчення, небагаточисленні чекали повернення з різдвяної меси. У нашій хаті пили мало, мій батько зберігав у погребі на полицях зі старих дощок наливку та фруктове вино, я ніколи не бачив у його руках казенної горілки, тож ніхто навіть не наважувався поставити спиртне на білу скатертину. На столі було дванадцять страв: від грибної юшки з макаронними виробами, через горох з капустою, гречаний пиріг, бездрожжова випічка і вареники з капустою та грибами і до смаженого коропа. Коли ми вже подарували один одному подарунки, найкращі для дітей і найскромніші для себе, я міг піти до стодоли старого Брися, де нещодавно пережив хвилі піднесення. Друзі вже чекали.
– Я маю самогон, – привітався Пшемек, показуючи бідончик. – Батько вже накачався, на месу, думаю, мабуть і не підніметься.
– Ну то, веселих свят, друзі, – сказав Мітек, роздаючи нам кухлі. – Сьогодні у нас хоч закуска є.
Кожен захопив щось із домашнього столу, тому на дошці, встановленій в якості імпровізованого столу, перед нами були смаколики прямо з нашої Білгорайщини.
– Прозяки[11] – мріяв Мітек. – Моя мама їх не робить.
– Ну, вона ж тутешня, так що й звідки їй це знати, – відповів я. – Нібито ніякої філософії, борошно, яйце, скисле молоко, поставити в піч і все.
– Знаю, знаю.
Мєтек махнув рукою, взявши один прозяк завбільшки з свою долоню і з насолодою понюхавши.
– Для мене пиріг з кашею – це клас, – сказав Пшемек. – А якщо ще з грибним соусом, так цимес.
– А мені короп, – відповів я. – Ніколи він не смакує так, як у Різдво. Мама його тримає всю ніч в молоці з цибулею, а потім мокає в яйце і сухарі, і нехай світ пропаде, як це добре. Де там червоний борщ чи грибна юшка, кутя чи вареники з капустою та грибами.
– Я також маю компот, щоб запивати, – повідомив нам Пшемек, показавши літрову пляшку від молока з густою рідиною всередині.
– Так що бенкетуємо, - розпорядився я.
– Ну так, можливо, це востаннє, – сказав Мєтек.
– Це ж чому? – запитав я.
– Ну, через рік ти будеш з дружиною, – відповів він. – І, може, і татусем теж. Як ти думаєш, твоя Аліція пустить тебе після вечері до нас на самогонку?
– Заспокійся, – відповів я. – Не дуже вже я й поспішаю до весілля.
– А як дитинка знайдеться? – запитав Пшемек, наливаючи самогон по кухлях.
– Вчора вночі в селі таки вило, – сказав Мєтек. – Але теж щось страшно стогнало. Стара Мацеєва, мабуть, клепала "Радуйся, Маріє" до самого ранку, бо думала, що це розкаяні душі голосили під дахом комори.
– У її віці можна тільки від болю стогнати та нарікати, – відповів я, червоніючи, чого, на щастя, мої приятелі не могли помітити.
Ми разом засміялися і підняли кухлі для тосту.
– Будемо сподіватися, що це не остання така зустріч, – сказав Мєтек.
Алюмінієві посудини тихо стукнулися, самогон лився нектаром у повні шлунки, тепло розходилося по тілу, хотілося жити. Здається, нібито завжди хочеться жити, але сьогодні я можу сказати, що коли ти молода людина, ти робиш це двома способами. Особливо, коли під рукою є друзі з гарним випивкою, а в пам’яті все ще блукає спогад про чарівну ніч із гарною дівчиною.
– Приємно, що вранці струм повернули, – сказав Пшемек, прожовуючи свій прозяк. – Мама могла б напекти пирогів у електричній духовці.
– І радіо послухали, – додав Мітек. – Казали, що добра погода кінчається, і що піде сніг. Залевський сказав, що це буде справжнє біле Різдво. Чарівне, додав він.
– Теж мені, чари на снігу, – пирхнув я. Я не любив зиму. Тут, у горах, навіть найменший снігопад робив життя нестерпно важким.
– Тоді за біле Різдво, – скомандував Пшемек, негайно наповнюючи наші кухлі.
11
Прозяки (proziaki) – популярний у багатьох народів хліб на соді. В Польщі популярний в Підкарпатті, в гірських районах південного сходу Польщі. Назва походить від того, що соду тут називають "проза".