Буквально на мить, на кілька секунд тиша охопила весь автобус, адже навіть двигун заглух, і люди гадали, чи живі вони, чи святий Петро ось-ось відчинить їм двері до раю. І тоді, зрозуміло, діти почали плакати та вити. Справжній кінець світу.
– Тиша! – вигукнув водій. – Тихоооо!
На диво, це спрацювало. Хоча він не викликав раптової, зосередженої й уважної тиші, найгучніші крики припинилися, і можна було щось сказати.
– Ні з ким нічого не сталося? – запитав він.
Люди почали перевіряти в основному стан здоров'я дітей, але, як виявилося, ні в кого навіть не пішла кров з носа. Автобус з'їхав з дороги в м'який сніговий замет. Крім тимчасово рваних нервів, втрат у нас не було. Справжнє різдвяне диво.
– Добре, спокійно, – сказав водій Анджеєк тоном головнокомандувача на передовій фронту. – Найголовніше, що ніхто не постраждав. Тепер нам потрібно вийти з автобуса, тому кожен зараз сяде і не буде рухатися, щоб не заважати.
Його, на диво, слухали, хоч він був молодий і єдиний у нашому селищі вмів водити автобус. Не те щоб раптово настала тиша, але ридання й тихі зойки прогнали голоси чоловіків, які почали шукати вихід. На жаль, як передні, так і задні двері автобуса не вдалося відкрити, бо автобус напер на них, коли злетів у кювет. Евакуаційні виходи були розташовані в даху, у відкидних люках, що було навіть зручним рішенням у цій ситуації, адже автобус був нахилений.
– Ось як це робиться, – повідомив водій, відкриваючи кількома сильними ривками квадратний люк у стелі автомобіля.
– Як четверо танкістів, – зауважив батько, і кілька людей навіть засміялися.
Напруга спала, бо ніхто не постраждав, і настрій повернувся.
– Спочатку молодь, – наказав водій. – Вилізаєте і йдете до канави ловити жінок і дітей. Панове наприкінці.
– Давай, Міхал! – Батько легенько штовхнув мене в плече. – Ти найхудіший.
Решта пасажирів з деякими труднощами звільнили мені місце в сильно нахиленому автобусі, я вхопився за краї люка, вони підняли мене, і я приземлилися на дах автобуса, а потім відразу, як з гірки, впав у кювет. На щастя, це було недалеко і посадку пом'якшив сніг, якого вже було чимало.
– Ти живий? – донеслося з автобуса. Це Мєтек висунув голову з люка.
– Так, тут м’яко, але дітей доведеться ловити, – відповів я, відмахуючись від снігу.
– Тепер я, – оголосив мій друг і почав вибиратися.
Через деякий час він приземлився поряд зі мною і почав обтріпуватися, а Пшемек уже вилазив зсередини, а потім приєднався до нас, тихенько рипнувши штанами та курткою, що терлися об дах автобуса.
Єдина проблема під час евакуації виявилася з гардеробом, бо була зима і всі були досить товсто одягнені, тому кільком людям довелося виходити надвір без пальт і курток, стара Масякова навіть з недовірою позбулася шуби, яку її чоловік привіз з Чехословаччини.
Дітям була веселуха, бо ніхто з них не очікував такої снігової гірки на зворотному шляху, дорослим було вже не так, бо треба було вибиратися з кювету на дорогу, а наметеного снігу було вже вище щиколоток, і кто не носив високі чоботи тепер лаявся, коли намагався витрусити холодний сніг зі своїх шкарпеток.
А той не здавався, валив, наче йому за це платили, без жалю, до того ж стало сильніше піддувати, що тільки посилювало відчуття холоду. Відомо ж, що коли холодно і вітряно, то ще холодніше, бо найгіршим є вітер.
Останнім залишив злощасний транспортний засіб його водій Анджеєк, який, як капітан, дочекався, поки останній пасажир залишить кероване ним судно. Він скотився в кювет, відмовився від простягнутих до нього рук і вийшов на дорогу по вже втоптаній стежці. Потер черевиком об асфальт, а точніше лід, який його вкривав.
– Ніяких шансів доїхати не було, – сказав Бернард, який був старостою. – На ногах не встояти.
– Ну, з рову ми автобус не витягнемо, – додав тато, дивлячись на автобус, що безпорадно лежав біля дороги, схожий на якогось мертвого мастодонта, якого перемогла зима, і яка зараз намагалася приховати свій злочин, прикриваючи мертве тіло великими сніжинками.
– До ранку його засипле, – сказав я.
– Принаймні його ніхто не вкраде, – додав Мєтек.
– На свята його ніхто не витягне, – сказав Анджеєк. – На базі у всіх відгули, тому що, як правило, у свята, майже всі поїздки призупинені.
– Тоді повертаємося, – наказав Бернард. – Немає сенсу тут даремно стояти, діти втомилися, а до селища ще далеко.
– Ходімо, – погодився батько, і Бернард кивнув великою головою, прикрашеною пишними вусами, а потім повернувся до пасажирів, що стояли посеред дороги.