– Бувало, – знову вставив батько.
– Бо взимку пекло наближається і гріє все в землі, тому вода в криниці не замерзає.
– Так, вірно, – погодився батько, а всі останні кивнули.
– А який злий найстрашніший? – спитав Петрусь. – Той, що так виє.
Дід повернув голову до печі, ніби мав щось прочитати з полум’я, якусь правду. Може, й правда, що довге життя занотовує свою мудрість у щось ефемерне, як вогонь, і лише старі люди можуть прочитати це, хто його знає. Молодь не марнує часу, дивлячись у вогонь, вона вічно за чимось біжить, поспішає, не має часу на мудрість.
– Це не він, це вона, – через деякий час тихим голосом промовив дідусь.
– Вона? – в один голос запитали дівчата.
– І називають її "Мара", – сказав дідусь. – Але раніше її звали Шмерцихою.
– І що вона робить? – спитав Петрусь.
– Вона приходить із першим морозом, щоб ноги її, з гострих, як ножі, кісток, не в’їлися в м’яку землю. І жнивує. Аж до першого тепла, і немає такого, щоб дивилася, кого забрати, хоч найбільше любить стару кров, тому й приказка: "старий радий, що після березня живий". Однак не буде зневажати ні молодою дівчиною, ні рослим селянином, ні підлітком.
– А діти? – запитала Естерка.
– До маленьких дітей смак в неї теж є, – сказав дідусь, змушуючи малих короїдів згорнутися калачиком.
– А звідки дідусь усе це знає? – запитав я.
Старий схилився над піччю і додав одне поліно, від чого вогонь на мить згас, але незабаром у полум’ї з’явилося нове життя, і вогонь з нетерпінням почав працювати над шматком яблуні, яка булазламана грозою в середині літа.
– Сто років тому це було, – тихо сказав дідусь. – спочатку це щось по ночах вило, як казав тато. Однієї ночі Мара нарешті заспокоїлась, і люди думали, що вона пішла собі й пропала, що настане коротка відлига. Вранці, коли вийшли по воду до криниці, сніг перед хатою був червоний, а не білий. Червоний, як макове поле, а вже зима, які там маки? Дівчина лежала посеред двору, біла на червоному снігу. Ноги та руки розкладені, ніби вітатися хотіла.
– Вітатися? – слабким голосом запитала Юлечка, моя молодша сестра.
– Так, вітатися, – кивнув дідусь. – І Мара першою привітала її поцілунком, бо обличчя їй було погризене, губи теж, так що видно було зуби. Мабуть, подобаються їй м'які і теплі губи, тому що були вони ретельно обгризені. Їй теж подобається ніс, бо вона теж його з'їла, але залишилася дірка. Ой, дуже любить вона м’якеньке, бо повіки відкусила, наче кожушок з топленого молока їла. І вуха.
– Ой, мамочки, – простогнала Юлечка.
Діти підтягнули ковдри до носа, обійняли одне одного, і їх очі, великі та карі, стали ще більшими. Якби мама була вдома, то не дозволила б дідові таке страхіття розповідати, але вона пішла до Капиців воскові свічки відливати. Мій батько, однак, дозволяв такі історії, бо любив слухати про привидів і упирів.
– Що ти маєш на увазі: з’їла? – схвильовано запитав Петрусь. – І вушка, і ніс, і повіки, і щоки?
– У неї був апетит, це точно, вона кілька днів так вила, мабуть, від того, що була голодна, а як наїлася, то заспокоїлася і заснула. Але скільки губ, носів і повік треба з’їсти, щоб наповнити свій живіт?
– Багато, – швидко відповів Петрусь, який завжди був голодний.
– Навіть найхудіший монстр не може цим наїстися, тут ти маєш рацію, тому, щоб наїстися, Шмерцюха від'їла груди, великі й білі. Мабуть, вони їй припали до смаку, бо мало лишила, забризкала кров’ю і розмазала язиком кров'янку по животу. Але вона перестала вити.
– Її спіймали? – запитав я нарешті, бо це мене найбільше цікавило.
– Ні, – рішуче заперечив дідусь. – Ні, Міхалек, її не спіймали. Вона залишала сліди, у неї були великі копита і кігті на лапах, як ножі, люди пішли по цих слідах з вилами, але в лісі загинули, а потім вже боялися туди ходити, все одно дні були короткі і сніг був страшний, та погода не була для прогулянок лісом, о ні.
– Але вона перестала вити? – спитав Петрусь.
– Наїлася та й перестала, – сказав дідусь. – Та не минуло й тижня, як знову на село спало виття.
– Ой-ой-ой, – простогнала Естерка.
– Знову забила когось? – невтомно випитував Петрусь.
В кімнаті стояла тиша, як маком засіяно, і хотілося скрикнути чи хоч зітхнути, щоб не було так тихо, але нас виручив вогонь, що голосно потріскував на смоляній поліні в комині й вирвав дідуся з його думок.
– Це була дуже довга і страшенно холодна зима, – нарешті сказав дідусь, підвівся, а потім потер великим пальцем повіку, аж затріщало око.
І більше він вже нічого не говорив, чи то тому, що не хотів пробуджувати спогади, які застигли десятки морозних зим назад, чи то тому, що боявся матері, яка щойно повернулася додому з повним кошиком свічок.