– Так, правильно, – погодився тато. – Він йшов попереду, а потім стояв і рахував людей. Він знатиме.
– А може, вона залишилася десь позаду? – знову заломила руки Зоська. – Посковзнулася, впала в кювет, вітер завив, а ніхто не чув.
– Саме для цього Бернард усіх рахував, – відповів батько.
– Крім того, я, Мєтек і Пшемек йшли останніми, – сказав я. – Треба було бути обережними, щоб ніхто не заблукав у цій завірюсі. І вона точно не залишилася.
– Міхасю, одягайся тепліше та йди за Бернардом, – наказав батько. – Нехай скаже, чи була Ануля на месі, чи ні.
Я кивнув і пішов до своєї кімнати нагорі. Так як у бабусі з дідусем була своя халупа, і до нас приходили тільки посидіти, то в нашій хаті було багато місця. У батьків була своя кімната і я, як старший, також мав окрему кімнату, а решта дітлашні розташовувались у двох менших. Батько і так зазвичай спав в кухні на жорсткому розкладному кріслі, тому що в нього боліла спина, і йому найкраще було лежати на твердому.
Я натяг на себе все, що було, бо надворі лютувала хуртовина. Якщо історії про Мару, богиню зими, були правдою, її щось мало розлютитися. Може, те, що Бог сьогодні народжується, а це не її віра, і вона хотіла висловити свою тугу за старими часами?
Я спускався по сходах і почав пітніти, але знав, що як тільки вийду за двері, холод пройме мене наскрізь. Стійких до цієї погоди не було. У передпокої я надів і застібнув на ногах карплі[12], бо Зоська сказала, що снігу вже по пояс, і навіть двері відчинити важко.
І так сталося, коли я змінив теплі нутрощі будинку на грудневу ніч, наповнену шаленою віхолою, мене повністю заморозило. Ніби якась сила не просто скидала з неба незліченні тонни снігу, а підхоплювала навіть той, що вже випав, і змушувала його танцювати знову, не даючи йому ні хвилини перепочинку. Кожен розстібнутий ґудзик і незатягнутий ремінь, кожна тріщина в панцирі з вовняного одягу одразу давали про себе знати пекучим холодом. Мені ще пощастило, що Бернард жив неподалік, всього за п’ять будинків від нас, тому що дорога туди була жахлива, ніби я йшов у басейні, наповненому снігом, через кілька кроків я вже не бачив нашого будинку.
Він не спав, але світло в вікні я побачив лише тоді, коли підійшов до хати й постукав у двері, бажаючи хоч на мить повернутися в тепле нутро. На щастя, господар швидко відчинив двері і впустив мене, не дуже знаючи, з ким має справу, бо моє обличчя було закрите шарфом.
Будинки, куди нас переселили, були пристойні, цегляні і, головне, колишні німецькі, а німець може й свиня, але не дурний. Кожна хата мала додатковий вхід до хати, як раз на потреби зими, збудований з підвітряного боку, піднятий на кілька сходинок і накритий дахом. Іноді це були головні двері в будинок, іноді це були бічні або задні двері, але в будь-якому випадку вони чудово працювали, і навіть у дуже сніжні зими ви могли без проблем вийти з дому.
Бернард вислухав мою справу, перед тим напоївши мене чашкою гарячої ячмінної кави, щоб зігріти мене, потім жваво одягнувся і, побачивши, що я обліплений снігом, дістав із шафи все, що мав на зиму. Він одягнув карплі, і ми рушили назад.
Я думав, що буде легше, бо ми підемо по моїх слідах, але де там, їх відразу засипало. У Бернара був ліхтарик, але його світло було ні до чого, буря жадібно пожирала його, ніби хотіла лише одного: щоб у світі панували темрява й хаос.
Зоська чекала, заплакана, а мама вже з’явилася на кухні і втішала сусідку. Батько нервово смикав себе за вуса й ходив туди-сюди. Так буває, коли людина безсила і нічого не може вдіяти з проблемою, тоді починає бігати, як лев у клітці.
– Дай мені чогось теплого випити, – попросив Бернард, і я зовсім не здивувався, ми йшли, може, хвилин п’ятнадцять, але мені здавалося, що я півдня кидав лопатою сіно в сараї.
– Моя Ануля не приїхала додому з пастушої меси, – сказала Зоська, не чекаючи, поки ми роздягнемося і зігріємося.
– Знаю, хлопець мені все розповів, – відповів селищний голова.
– Вона була з вами? – запитала жінка. – Ви, мабуть, усіх порахували.
– Зосю, я перерахував людей, і всього їх було сорок сім чоловік, – відповів Бернард. – Але не впізнаю всіх, хто там був. І в селищі, і після меси всі грузилися в автобус і я не дивився хто їде, а хто ні.
– Вона точно поїхала, – з непохитною впевненістю в голосі сказала жінка.
– Коли ми евакуйовувалися, – продовжив Бернард, беручи від мами чашку кави, – була велика плутанина, я просто перераховував людей. І чи була вона? Ну, я думаю, що вона могла бути.
– Так вона і була. – Зоська вчепилася за слова селищного голови, як потопельник за соломинку з прислів'я.
12
Карплі (karple) – обручі з дерева чи металу, які запобігають ногам провалюватися в глибокому снігу, подібні до снігоходів народів Півночі.