– А як була одягнена Ануля? – запитав дядько.
– Сіре пальто, сині вовняні рукавички і така ж шапка, – описала дочку жінка. – Нові чобітки, чорні "козачки" без каблука, ледве встигла до Різдва, півдня в черзі стояла. Сукня у неї теж була вовняна, з такої сірої пряжі, я все сама в’язала.
– Добре, тоді ходімо, – наказав дядько і кивнув мені.
Цього разу я одягався з радістю. Міліцейська робота, це було щось. Розслідування місця злочину, як у коміксах про капітана Жбіка чи в серіалі з лейтенантом Боревичем. Хлопці ніколи мені не повірять, якщо я їм розкажу.
Ми стояли в дверях, одягнені, як на війну, і з чотирма ліхтариками. Мій дядько подивився і підморгнув мені. Він бачив моє хвилювання і чудово його розумів, хоча мені було трохи соромно. Моя сусідка зникла, і я був радий брати участь у її пошуках.
Ми рушили.
Похід був коротким, бо Вишневські були нашими сусідами. З правого боку від нашого будинку була дідова хата, а з лівого боку жили Зоська та Ануля. Проте навіть ці десяток-інший метрів доставляли нам неприємні наслідки — різкий сніг бив прямо в обличчя. Ми швидко дійшли до дверей і зайшли всередину. Ще на порозі дядько мене зупинив.
– Тут ми роздягнемося, – наказав він. – Вішаємо все біля дверей. Але спочатку присвіти.
Я швидко увімкнув квадратний ліхтарик, який дід завжди називав батарейкою. Я провів жовте світло по коридору, але там не було нічого підозрілого. Плетений кошик для мокрих речей, гумові чоботи, чорна парасолька і нові берлоце[14].
– Щось не так? – спитав дядько.
– Все як завжди, – відповів я, бо бував тут часто. Я часом позичав в Анулі підручник з математики, бо в моєму було вирвано два розділи, а оскільки Зоська була вдовою, то ми з батьком допомагали їм по господарству. Дров там нарубати, іноді щось робили в хаті.
Я почав роздягатися, але дядько мене зупинив.
– Поглянь на свій одяг, – наказав він. – Який він? А яким був, коли ми повернулися з меси?
– Ну, весь в снігу, – відповів я, дивлячись на рукави куртки, і відразу зрозумів. – Якби вона прийшла додому і скинула одяг, тут було б мокро. Весь цей сніг би розтанув.
– Так точно, – підтвердив дядько. – Пам’ятаєш наш передпокій, там були калюжі від взуття, та ще й такі, що твоя мама ганчірки на них клала, а біля печі все сушилось і текло, як з щойно випраного.
– Вона не повернулася додому, – сказав я.
– Не повернулася, - погодився дядько. – Хіба що, як порядна дівчина віднесла б мокрий одяг у ванну й повісила, то Зоська б це побачила.
– То куди вона поділася?
– Ось що нам потрібно з’ясувати. Ми роздягаємося.
– А не треба її шукати? – здивувався я.
– На це прийде час, – відповів Янек. – Якщо вона кудись пішла, то напевно мала причину. Також можливо, що вона так і не дійшла до дому.
– Але Анджеєк… – почав я, але зупинився. – Думаєш, він їй щось зробив?
– У переважній більшості випадків за смертю людини стоїть хтось із близьких, чоловік чи хлопець, коханець, іноді батько. Тут завжди шукають людей на самому початку, а вже потім перевіряють на незнайомців.
– Але навіщо йому її вбивати? – запитав я. – Вони ж, начебто, були близькі.
– Це ми і спробуємо з’ясувати.
Ми залишили взуття та верхній одяг у передпокої та пішли на кухню. Було тепло, під піччю постійно палав вогонь, у повітрі ще відчувався аромат святвечірніх страв, найвідчутнішим був капуста та горох.
– Знаєш, де її кімната? – запитав дядько.
– На горищі, – відповів я і попрямував у тому напрямку.
Ми піднялися скрипучими сходами, було б корисно перевірити, чи добре тримаються східці, і змазати все це воском. Нагорі були тільки двері в кімнату Анулі та ще на горище, яке займало половину горища.
– Нічого не чіпай, – сказав дядько, потім натиснув на самий кінчик дверної ручки і зайшов усередину за променем ліхтарика.
Я пішов за ним і в світлі щойно запаленої гасової лампи побачив те, чого й очікував — порожню й охайну кімнату з акуратно застеленим ліжком. Все було як завжди, диван біля стіни, старий стіл під вікном, який служив письмовим столом, шафа і комод, на стіні плакат "Червоних Гітар", який повідомляв, що "Граємо і співаємо найгучніше в Польщі". Романтична дівчина, вона все ж слухала цей гурт, хоча її однолітки в шкільних коридорах вже наспівували "Пішки до літа" "Байму". На тумбочці біля ліжка стояла щербата чайна чашка, наче самотній вартовий безладу, знак того, що тут все-таки хтось живе.
– І як? – запитав дядько.
– Все нормально, – відповів я. – Але як не дивно, я вперше тут один, без Анулі.
– Обдивись навколо, і якщо потрібно чогось торкнутися, не хапай пальцями.
14
Берлоце (місцева говірка) – солом'яні чоботи, що взимку надягають на нормальне взуття; вони гріли ноги та полегшували ходіння по снігу.