Ян простягнув мені полотняну хустку з картатим візерунком на кутиках, другу взяв сам і пішов до шафи.
– Хіба дозволено нишпорити в речах? – запитав я.
– Не зазвичай, – відповів він. - Але зараз те, що ми знайдемо, може врятувати їй життя. Вона зникла, і, можливо, хтось її кудись заманив і посадив під замок, хто знає.
– Анджеєк?
– Можливо, що і він. Переглядай речі і клади усе на місце.
Мені не вистачало сміливості, але що було робити, можливо, ми справді могли врятували їй життя, хто знає. Я підійшов до столу, де, окрім гасової лампи, лежали шкільні зошити та кілька підручників Анулі. Решта була в сумці біля ліжка. У нас були різдвяні канікули, але Ануля була старанною ученицею, мабуть, вчилася й тепер, коли ми воліли пити самогон у сараї старого Брися.
На полиці біля ліжка стояв програвач і кілька дисків, а також новенька радянський радіоприймач "Нейва", якому я їй щиро заздрив. Хоча Зоська була вдовою, її брата як дипломата відправили на якийсь пост десь у Радянському Союзі, і звідти він надсилав посилки, тому Ануля часто отримувала від дядька речі, яких у Польщі не було. Радіоприймач був однією з таких маленьких перлин.
– Хлопці ще збираються в сараї старого Брися? – запитав дядько.
– Але що ми? – запитав я.
– Заспокойся, ще нещодавно і я туди ходив, – відповів він.
– Ну, так, – сказав я.
– А дівчата? За моїх часів вони ходили на стару молочарню.
– Два роки тому її спалила блискавка.
– То куди вони тепер ходять?
– Вони радше запрошують одна одну додому.
– Ануля була тиха і богобоязлива, така сіра мишка, так?
– Мабуть так, ввічлива та розумна дівчина. Вчилась краще за всіх.
– Сіре пальто, сірий светр, сіре життя.
– Ніби так.
– Але подружки в неї були?
– Звичайно, - продовжив я. – Навіть якщо вона не ходила з ними на забави, то її любили, тому що вона допомагала їм з уроками.
– У неї був така найкраща приятелька? – допитувався дядько.
– Скоріше за все, ні, – переконано відповів я, бо знав це, моя Аліція розповідала мені всілякі плітки.
– Міхале, у сараї старого Брися ви тримаєте самогонку і, напевне, картинки з оголеними дамочками. Ну, хіба що ви викинули ті газетки з Німеччини, які мій приятель привіз з канікул, в чому я сумніваюся.
Я почервонів у відповідь, сподіваючись, що Янек не помітив цього, оскільки світло було не дуже сильним. Він не дочекався відповіді.
– Тоді скажи мені, – продовжив він. – Чи є подібне до вашого місце у дівчат?
– Зараз, хіба, ні, – відповів я. – Як розповідає Аліція, вони сидять в неї, або іноді у Баськи Грабарчик, тому що там у них найбільше місця.
– Тож, якщо в неї було щось цінне, що вона не хотіла показувати матері, вона повинна була зберігати це тут, – сказав дядько.
– Що, наприклад?
– Лист від коханого, подарунок від нього, можливо, щоденник. Хто знає. Спільне фото, може ще щось.
У шафі Анули я знайшов її одяг, але, бажаючи копнути глибше, я освітлив дно дубового шифон'єра, солідного, ще післянімецького. І знайшов картонну коробку.
– У мене дещо є, – повідомив я Янові.
Дядько відразу ж підійшов, ми дістали знахідку і поставили її на стіл біля гасової лампи. У картонній коробці з радянськими літерами, які свідчили про те, що в ній колись було взуття, ми знайшли кілька десятків фотографій. Ми переглядали їх одну за одною, але жодна з них не показала нікого, кого я не знав. Батьки Анулі, бо я ще пам'ятав її батька, її дядько, вона сама на хрещенні, потім на першому причасті, всі фотографії були трохи потерті, на них, мабуть, часто дивилися, зубчасті краї були трохи пошкоджені.
– Тут, мабуть, нічого, – сказав дядько. – Поклади назад.
Я виконав його наказ, а він тим часом перевів промінь світла вздовж стін, освітлюючи спочатку хрест над порогом, потім образ Ісуса, який дивиться кудись угору, потім пам'ятка з першого причастя і, нарешті, плакат "Червоних Гітар".
– Куди б ти поклав щось цінне, якби знав, що єдина людина, яка шукала б це, була твоя мама? – запитав дядько.
– Десь поза домом, - запропонував я.
– Але припустимо, що ти звичайна романтична дівчина, яка хоче мати цей предмет під рукою, щоб, наприклад, згадати коханого.
– Я б влаштував якусь криївку, – відповів я. – Друге дно в ящику або подвійну стінку в шафі.
– А якби ти не зміг?
– Я б шукав місце, куди б мама ніколи не гляне.
– Як стане прибирати, то всюди загляне, – відповів дядько. – Навіть картини протре.
– Вірно… – я згадав, як мама час від часу заходила до мене в кімнату, щоб зробити генеральне прибирання. Тоді вона сама була як ураган, тільки він не котив снігові маси, а ніс брудний одяг і пил, що накопичився, але вив точно так само і, мабуть, був навіть трохи більш небезпечним.