– Крім того, тут є мама, яка пильно стежить за моральним станом дочки, – продовжив дядько. – Вона всюди шукатиме. Вона навіть увімкне радіо, якщо їй щось не сподобається.
Він простягнув мені новий, блискучий фабричною фарбою чорний радіоприймач "Нейва", вказуючи на гвинти ззаду, які явно хтось уже відкручував. Але ж так само, це могли бути і митники, хоча, навряд чи їм дозволено перевіряти дипломатичні відправлення?
– Ну, я не знаю.
– Я б сховав її тут, – він показав на полицю, де стояло всього три книги. Катехізис Католицької Церкви в красивій синій палітурці, молитовник і Біблія в красивому, дужому виданні, з чорною палітуркою.
Він узяв Біблію, потім сів на ліжко й почав її гортати. На мій подив, бо я ніколи б не зазирнув саме в це місце, через деякий час він переможно витягнув рожевий аркушик, зроблений з паперу, на якому відправляли декоративні листи.
– О, чорт, – прокоментував я. У той момент я вирішив, що дійсно хочу стати поліцейським.
– Послухай мене, Міхале, – дядько подивився на мене дуже серйозно. – Те, що ми тут знайшли, і все, про що ми домовилися і про що домовимось далі, залишається між нами, розумієш?
– Так.
– Абсолютно ніхто не може дізнатися про ці картки, бо я бачу, що їх тут більше. Ніхто. Навіть ксьондз на сповіді. Якщо хтось завдав шкоди Анулі, він, ймовірно, не знає про них, і це може бути підказкою. Можливо, ми не зможемо розшифрувати його зараз, але це може стати слідом. З іншого боку, він може знати про це і намагатися замести сліди, тоді є шанс його зловити.
– Розумію, повна таємниця слідства, – відповів я, приклавши руку до серця.
– Точно, – підтвердив дядько. – Передай мені кілька її зошитів і олівець. Запиши номери сторінок, на яких знаходимо картки.
– Це якийсь код? – запитав я.
– Ніколи не знаєш, що має значення, – відповів він. – А якщо дівчина раптом знайдеться, їх доведеться непомітно повернути на місце.
Дядько вийняв ще барвисті аркуші поштового паперу, і я слухняно записав цифри на останньому аркуші зошита з польської мови. Загалом на ліжку опинилася двадцять один аркушик.
– І що це таке? – запитав я. – Її щоденник?
- НІ.
– Листи до коханця?
– Теж ні, – відповів дядько. – Принаймні частково і те, і інше, – додав він, простягаючи мені перший аркушик, на який я жадібно кинувся, попередньо схопивши його хусткою.
– Вірш, – сказав я з легким розчаруванням.
– Весь набір, майже томик поезії.
– Тобто, нічого цікавого.
– Навпаки. – Януш простягнув мені ще аркуші паперу. – Прочитай.
– Лише про кохання.
– І свіжі, – додав він. – Дати за цей рік, це почалося в червні. Мусила з кимось познайомитися, може, нещасливе кохання?
– Але вона весь цей час, більше року, гуляла з Анджеєком, тому що Аліція казала, що вони вже цілувалися минулого Різдва.
– Можливо, тут про нього, а може, про когось іншого.
Я читав вірші по черзі і хоч я не літературна людина, але навіть знаю, що таке ченстоховська рима[15], а їх тут було багато. Прості віршики, але вони все говорили про омріяного коханого, якого вона ніколи не зможе мати поруч у реальному житті, тому що доля була проти них.
– Зоська – власницька мати, – сказав я. – Вона, мабуть, скоса дивилася на Анджеєка, бо він уже був дуже міський і вважав себе трохи кращим за інших. Вона хотіла віддати дочку в монастир. Це міг бути і він.
– Може, ще хтось інший, а Анджеєк дізнався і…
– Убив.
– Хто знає. Він сказав, що провів її, але ми цього не перевіримо. Кудись пішла, а слідів немає.
– Ну так.
– Вона точно не пішла гуляти в таку заметіль, мабуть, у неї була домовленість з кимось. І це був той, на кому їй дуже залежало, навіть якщо для цього довелося блукати в снігову бурю. І в нього було ім’я, яке починалося на літеру "А".
Мій дядько простягнув мені аркуш паперу та вказав на вірш під назвою "Ода до А.".
– Вона також згадує Ромео і Джульєтту, Трістана та Ізольду і Вертера, – додав він через деякий час.
– Це хтось відомий?
– Ти мусиш краще підготуватися до випускних іспитів, – сказав він. – Вчора ти мене питав, як потрапити в міліцію. Беруть туди кого завгодно, але якщо ви не хочете шліфувати тротуари в найгірших частинах міста, то потрібно мати хороший атестат. Рекомендацію і поручительство отримаєш від мене, але все залежить від тебе.
– Так, дядьку, – швидко запевнив його я.
– Я просив називати мене по імені, – відповів він. – Пари, про які згадує Ануля у віршах, були нещасливо закохані, хоча й у різних конфігураціях, бо, наприклад, Вертеру не відповіли взаємністю. Однак справа в тому, що їх об’єднувало одне: неможливість відкритих і законних відносин. Тому нам потрібно знайти відповіді на питання, про які стосунки йшла річ.
15
Ченстоховська рима - вид римованого сполучення слів, який є банальним, загальновідомим, надто часто вживаним поєднанням (дієслово з дієсловом; іменник з іменником; прикметник з прикметником). Наприклад: "кохання – валяння", "лісок – пісок", "жити – пити"...