Рипнули двері, мати збила сніг з чобіт, зайшла на кухню й одразу зрозуміла, що відбувається. Так, не треба було їй нічого пояснювати, її проникливий погляд вдивлявся в діда, який вибивав із люльки залишки тютюну, який мав звичку курити після сніданку, вечері та перед сном, потім вона побачила, як усі домочадці зібралися навколо старого та двох власних доньок, укритих піриною під самий ніс. Їхні великі карі очі сяяли, як два ліхтарі, ознайомлюючи матері, що кімната наповнена відлунням жахливих історій.
– Дідусь знову вбиває вам в голову дурниці, чи не так? – спитала вона, беручись під боки.
– Дай жити, Марисю. – помахом люльки відмахнувся від неї дід. – Ніби ти в дитинстві не слухав таких історій.
– Мені і досі всі ці чудовиська сняться, – відповіла та, не злякавшись. – Про що сьогодні було, га? Вомпеже? Стригонє? Бебокі?
– Дідусь розповідав про Мару, – швидко відповів я, побачивши, як Естерка та Юлечка ховаються глибше під ковдру, як роблять діти, відчуваючи, що вони найбільше винні. – Про ту, хто так виє вночі.
– Це вовки приходять під село і виють, а ніякі не Мари чи Шмерцюхи, вовки, – відповіла мати. – Сувора зима, і мороз сьогодні, якого давно не було.
– Ти принесла свічки? – запитав батько, бажаючи відійти від небезпечної теми, але вчинив необережно, бо увага матері була зосереджена на ньому.
– А ти ще дурніший, що дозволив батькові балакати, – накинулася мати. – Ти ж будеш лежати з ними на печі вночі, коли їм почнуть снитися кошмари.
– Так знову немає електрики, радіо не можна було послухати, – пояснив я, захищаючи батька. – Ми б пішли б до Ковалів телевізор дивитися, а як нема світла, то що? А сьогодні ж дитяча передача на добраніч, а перед тим була "Ставка".
– Треба було за роботу взятися, – заперечила мати. – Різдво не за горами, Святвечір за два дні. Горох треба переглянути, чи не поточили його черв'яки, дров нарубати, щоб не вставати з-за столу, і не дурниць не казати.
– А коли повернеться електрика? – запитала Естерка, яка дуже любила слухати радіо.
– Сьогодні п’ятниця, тож якщо завтра не полагодять, можливо, це буде лише після Різдва, хто знає, – відповів її батько. – Ну, йдіть спати, сопливі! – наказав він, підводячись з-за столу та підбадьорливо плескаючи в долоні.
– Міхалек! – матуля звернула на мене очі, і до мене тільки зараз дійшло, що я єдиний, кому не дісталося за дідові розповіді. – Іди до бабусі, вона тобі светр зробила, тож треба його приміряти.
– Вже біжу, – відповів я і кивнув, радуючись, що справа лише в цьому, і сьогодні мені не перепаде за дідусеві розповіді.
– І свічки їм занеси, бо хтозна, коли буде електрика, – додала вона, простягаючи мені маленький пакунок. – У нас закінчується гас для ламп, хто б міг подумати, що цієї зими так часто не буде електрики, і лампи стануть у нагоді. Ми наробили свічок, а завтра Капіца повинна вибратися до магазину в місті купити гасу, може купити кілька пляшок.
Я взяв пакунок від мами, одягнувся тепло, бо хоч дім моєї бабусі був поруч із нашим і я міг швидко пробігти, а на пізніше ми домовилися з Анджеєм і Кшисіком у сараї останнього, щоб обговорити власні приготування до свят.
Бабуся сумно покивала, підтверджуючи, що все, що сказав дідусь, правда. Запитати довелося, виходу не було, а лише вона могла знати те саме.
– І що, ця Мара всю зиму лютувала по селу? – недовірливо спитав я.
– Кажуть, що всю, – відповіла бабуся, акуратно очищаючи маленьким ножем яблуко, як завжди борючись за першість у виготовленні найдовшої обраної шкірки у світі.
– І багато дівчат забрала?
– Різне говорили, але як почне, то допоки мороз не спаде, брати буде. Мій дід розповідав, що тоді навесні потрібно було копати багато могил. Взимку не виходило, бо морози були такі, що навіть шпильку в землю неможливо було встромити. Загорнуті в савани тіла тримали в коморі до весни.
– А Меру не впіймали?
– А як демона схопити? – запитала бабуся, розрізаючи яблуко на шматочки і простягаючи його мені на тарілці. – Приїхав дільничний, якісь документи, мабуть, оформив, і тільки його побачили.
– Це все дивно, – сказав я. – Що щось приходить і вбиває, а люди нічого.
– Ксьондза викликали пізніше, – відповіла бабуся. – Він молився і землю освятив.
– І це допомогло?
– Виття припинилося і люди перестали вмирати, Мара вже ніколи не поверталася. Чи мало сіл із неосвяченою землею? А може, те, що мала їсти, з’їла, і все? Хто знає? Мабуть, лише один Господь Бог. Ну, не будемо вже про це говорити, не викликати вовка з лісу.
Я хотів ще запитати, бо стільки всього крутилося в голові, але бабуся була страшенно вперта і коли сказала, що все кінчилося, не було сенсу язиком бовтати. Але нарешті вона сама обізвалася, ніби щось тяжіло в її розумі і потрібно було це сказати.