– Ну то, мило вже було, – сказав Ришь, ставлячи пляшку. – Чого ви хочете?
Почав вищий.
– Дякуємо, що погодилися прийти.
Він також сів і зробив ковток кави з білої чашки, на якій було багато коричневих плям, які вказували на те, що це була не перша маленька чорна того ранку.
– Дивно, коли я йшов звідси, то обіцяв своїм друзям, що буду їх відвідувати, заскакувати на каву чи просто випити пива та набридати, але з того часу був тут рази три, не більше.
– Тим більше дякуємо, – відповів високий. – Нам потрібна ваша допомога. Як вам відомо, пане надкомісар...
– Без таких, – перебив його Ришь. – Я не у фірмі вже п’ятнадцять років.
– Добре, – прийняв естафету нижчий. – Але ми прийшли до вас як до поліцейського, а не до пана Яна, тому дозволимо собі скористатися вашим службовим званням.
Ян Ришь відповів скупим кивком голови.
– Я не буду тут пояснювати, чим ми займаємося, – додав Подима.
– Археологією, – перебив його Ришь. – Ви розкопуєте старі справи, які з якихось причин не були розв'язані. У мене таких багато.
– Не перебільшуйте, – сказав Сукієннік. – У вас один із найкращих показників розкриття, і справа тут не лише в кількості, а й, після їх перегляду, треба похвалити якість. Ви завершили всі великі справи про вбивства.
– Ну майже всі, – поправив його Подима.
– Так, – погодився його колега. – Єдина нерозкрита справа – це справа під кодовою назвою "Селище".
Ян Ришь трохи спохмурнів, неспокійно поворухнувся на кріслі й знову потягнувся до пляшки з водою.
– Сорок чотири роки минуло, якщо я правильно рахую, – сказав він через деякий час.
– Так, саме стільки.
– Шмат часу, – сказав Ришь. – Що там сталося, що змусило вас повернутися до неї?
Поліцейські перезирнулися і мовчки погодилися, що вищий ростом, але й чином, займеться поясненням цієї теми.
– Ми на стадії відбору справ, і ця здалася нам цікавою, головоломкою, – невимушеним тоном сказав високий поліцейський.
– І ми хочемо запитати, як виглядав хід цієї справи з точки зору слідчого, який займався нею по ходу, – додав його колега.
– Тим більше, що це був ваш перший серйозний випадок тут, в Єлєній Гурі, – продовжував Подима. – До того ж, пан був ще й учасником цих подій, чи не так?
Ришь подивився на них, постукав майже порожньою пляшкою по лівій долоні, як патрульні поліцейські в американських фільмах робили дубинкою, і відкинувся на спинку крісла.
– Але ж як? – запитав він. – Погоджуєтесь на правду і ні на що, крім правди, чи будемо втискати один одному якісь гівняні історії?
– Історії? – надто швидко запитав низький, щоб чорноволосий друг зупинив його, що той спробував зробити, схопивши його за руку.
– Ну, це ж ви почали, – відповів Ришь із широкою посмішкою. – Так що перестаньте пиздіти, нібито робите якийсь відбір. Не вчи старого горобця з даху срати.
– Тепер я бачу, звідки беруться всі ці розв'язані справи, – сказав високий, намагаючись тримати розкутий тон. – Вбудований поліграф, чи не так?
– Синку, те, що я пенсіонер, не означає, що я можу тут сидіти і пиздіти на трьох, – відповів Ришь, із зусиллям підводячись зі стільця. – Мені сімдесят років і залишилося жити рік, а може, й двадцять, хто знає, але виживати всім стає все важче, тому що навіть висцятися перед виходом з дому – це вже випробування. Якщо я захочу слухати таку солодку балаканинку, то ввімкну обради сейму, там хоч посміюся над цими ідіотами, а вас сміятися мені якось не в темі, бо ви експерти.
Поліцейські дивилися один на одного тим самим поглядом, який Ришь уже зафіксував у своїй свідомості як "тиха нарада".
– Гаразд, – почав високий, і його друг потягнувся до шкіряного портфеля, який все ще стояв на стільці поруч. – Ми не зовсім збрехали, тому що дійсно не знаємо, чи будемо цю справу продовжувати. Треба знати відповідь на питання, чи пам'ятаєте ви події грудня 1978 року, інакше взагалі немає сенсу працювати.
Ришь подивився на них, відчуваючи своїми старими поліцейськими почуттями напругу двох слідчих. Вони все ще брехали, а це означало, що дещо знали, щось мусило статися, можливо, вони вже знали правду і сподівалися, що він закриється безпам'ятством. Хочете пограти в гру? Та будь ласка, він цим займався сорок п'ять років, так що із задоволенням розважився.
– Чи пам’ятаю? – спитав він, знову сідаючи. – Хлопці, це була найгірша зима в моєму житті. Такого, курва, забути просто не можна.
Напруга з них зійшла. На стіл лягла добре йому знайома папка з матеріалами справи.
РОЗДІЛ 3
Ясєк
Рік 1978
Двері легко відчинилися, мабуть, дід встиг їх змастити лоєм до настання морозів. Холодне повітря увірвалося до хати, вдаряючи по обличчю, аж запекло. На порозі, натомість, стояв не біс, а закутаний у куртку й шапку-ушанку молодий чоловік із червоним від морозу носом і очима, які від морозу сльозилися. Він увійшов, не чекаючи запрошення, і я відразу поступився йому місцем.