Выбрать главу

– Нехай буде похвалений, бабцю, – сказав він, вітаючись, кидаючи з плечі свого великого брезентового рюкзака.

– Ясько? – обережно запитала бабуся, наче не відразу впізнала гостя. – Господи, коли ж це я тебе бачила?

– Вже кілька років буде.

Бабуся жваво підвелася зі стільця й підійшла до гостя, а потім дозволила обійняти себе й міцно поцілувати в обидві щоки.

– Це твій дядько, – сказала вона з усмішкою до мене. – Янек. Пам'ятаєш його? Він вчив тебе ловити рибу в річці.

– Як він має пам’ятати? – відповів гість, розстібаючи куртку, а потім розгортаючи з шиї картатий вовняний шарф. – Коли я пішов, він таким малим ьув. Скільки тобі зараз років, Міхале?

– Вісімнадцять.

– Ну, так ти вже дорослий чоловік, – сказав дядько, подаючи мені праву руку, яку я стиснув якомога міцніше. – Мене було стільки ж, коли я йшов звідси. Тобі тоді було років десять.

Ну, дядька Яна я не згадав, хоч і напружував голову, як міг, щоб згадати рибалку, про яку згадувала бабуся, але нічого з того не виходило.

– Як добре, що ти тут. – бабуся від радості аж хиталася з боку на бік. – Така несподіванка на свята, така несподіванка. Міхалек, біжи до батька і скажи, хто прийшов, а я швиденько приготую вечерю. Біжи!

Я спішно одягнув куртку і попрямував до дверей, щоб, як і просили, повідомити батьків про нежданого гостя, але дядько зупинив мене перед дверима.

– Почекай, молодий, – сказав він теплим, хоча й дещо принциповим голосом. – Маю дещо для тебе, тому що я думав, що ти вже хлопець серйозний.

Він витягнув в мій бік руку з маленьким чорним предметом. Я взяв його з деяким ваганням, тому що ще не час для подарунків, і тільки на Святвечір мій батько мав поставити ялинку, яку ми прикрасимо гарними іграшками. Предметом, який подарував мій дядько, був складний ніж із коричневою дерев’яною ручкою, гарною і добре відполірованою. Очі в мене загорілися, що, мабуть, не залишилося без уваги ні бабусі, ні нового гостя, адже ніж був гарний, а головне, від нього пахло новиною. Я розгорнув його з тихим клацанням клямки десь посередині, і тепер міг вийти у світ із ножем із загнутим лезом, довжиною як моя долоня.

– Дякую! – випалив я, наче боявся, що якщо я не поводитимусь належним чином, дядько одразу забере свій подарунок. Але він цього не зробив, на мить я відчув, що він збирається скуйовдити мені волосся, як це часто роблять старші чоловіки, але ні, він сильно стукнув мене по плечу, по-чоловічому.

– Нехай служить тобі вірою і правдою, – сказав він. – Кожна людина повинна мати ніж. Раніше юнакові дарували меч, потім шаблю, а тепер дозволено лише ніж.

Через дві години я сидів зі своїми друзями в сараї старого Брися, який був покинутий після його смерті, що робило його ідеальним місцем для зустрічей, і хизувався своїм складним ножем. Живіт був приємно набитий, бо з нагоди приїзду несподіваного гостя бабуся з мамою наготували галушок, які щедро посипали теплим білим сиром, полили медом і приправили меленими горіхами. Як правило, у такій нагоді на галушках було б добре підсмажене копчене сало і тому вони б пахли усіма багатствами цього світу, але трапеза мала бути швидкою, адже це був ще тільки переддень свят.

Дядько Ян не лише зробив несподіванку своїм приїздом, а й з’явився не з порожніми руками, зі свого величезного брезентового рюкзака, у якого, здавалося, не було дна, почав діставати харчі, від яких аж слина текла. Товсті зв’язки блискучих сардельок, ковбаса-балерон, як рука силача, шмат шинки розміром з м'яч, який Дейна, Жмуда, Любанський і Бонєк[2] передавали один одному на полі, два шматки копченого сала, паштет, що майже виривався з кишки, і холодець з кількох свинячих ніжок. Ну, він не тільки милий гість, але з такими запасами він був справжнім скарбом на свята. Але для мене найважливішим був ніж, яким я хизувався перед друзями.

– "Герлах", – з розумінням в голосі сказав Пшемек, показуючи пальцем на маленький напис на лезі ножа. Хлопець читав багато книжок, в основному про індіанців і ковбоїв, тому краще за всіх нас знався на зброї.

– Порядна фірма, нічого не скажеш, – погодився я з ним.

– Ну, це таки подарунок, – додав Мєтек, зважуючи в руці ніж. – А який гострий!

– Так і дядько крутий, – додав Пшемек. – Але ти його не пам’ятаєш?

– Зовсім не пам'ятаю, – відповів я. – Намагаюся там щось видумати, але не можу. Мабуть я з ним на рибалку їздив, але не пам'ятаю, ще за часів Народного Китаю.

вернуться

2

Футболісти зі збірної Польщі на Чемпіонаті світу 1978 року.