– А може, це якийсь перевдягнений тип? – спитав Мєтек.
– Та де там, – зі сміхом відповів я. – бабця його одразу впізнала. Його всі пам'ятають, крім мене.
– Ну, я маю дещо на покращення твоєї пам’яті, – оголосив Пшемек, викопуючи маленький молочний бідончик з сіна, що й досі лежало у сараї старого Брися. – У батька з апарату злив.
– А він не зорієнтується? – стурбовано запитав я, бо ж його батько хоч зробив найкращу самогонку в околиці, але руку мав до біса важкеньку.
– Де там! — впевнено сказав мій друг. – Сьогодні перевіряли з дядьком Стахом, чи добре воно проціджена, і так напилися, що заснули на стільцях.
Пшемек відкрив бідончик, кожен з нас схопив свою алюмінієву кружку, які ми принесли сюди деякий час тому, і простягнув її, щоб йому наповнили. Мітек розгорнув лляну ганчірку й дав кожному по шматку чорного хліба. Якось він прочитав у газеті, що знавці п’ють самогон так, що треба понюхати хліб, потім випити те, що в кружці, і відразу з’їсти шматок, яким занюхували.
Ми понюхали, випили, заїли. На очі навернулися сльози, бо батько Пшемека змайстрував класний напій. І що там говорити, профільтрований, як треба.
– А ти не боїшся пити перед зустріччю з коханою? – запитав мене Мітек. – Ще подумає, що ти бухар, і буде готова кинути тебе.
Він заздрив мені Аліції, і не він один, але що я міг зробити, в такому віці любов була важливіша за дружбу.
– Та де там, – відповів я. – Вона і сама любить випити, хоча більше любить вино, особливо малинове. Коли пропустить чарку-другу, стає балакучою і веселою.
– Ще один, – наказав Пшемек. — Для розмови.
– І ти, напевне, одружишся з нею? – запитав Мітек, підставляючи кружку. – А казав, що хочеш у велике місто. Так само, як той твій дядько, га?
– Він був в наших роках, – сказав я. – Його мати померла, коли він був малим, а батько, брат мого тата, через кілька років помер від інфаркту, то він узяв те, що від них залишилося, і поїхав до міста.
– То який він тобі дядько? – здивувався Мєтек, витираючи очі після випитого самогону. - Кузен.
– Але всі кажуть, дядько, так воно і залишилося.
– І ким він став у цьому місті, га? – запитав Пшемек.
– Міліціонером, – з гордістю відповів я.
– Улала, – прокоментував Мітек і аж свиснув. – Пан дільничний?
– Не таким, – відразу відповів я. – Він у відділі, де ловлять тяжких злочинців, у кримінальному відділі. Каже, у школі у нього були настільки хороші результати, що його одразу взяли в такий підрозділ. Спочатку у Варшаві, а тепер його перевели в Єлєню Гуру, він починає роботу в січні і тому приїхав до нас на Різдво.
– Круто, – прокоментував Пшемек і історію, і напій, і знову наповнив наші кухлі.
Ой, добра була самогонка, що там і казати. Язик вже почав заплітатися, зсередини розпливалося тепло, бо хоч хлів старого Брися й був наповнений сіном, але від холоду захищав не дуже.
– За здоров’я дядька, – запропонував Мітек. – Може, колись приїде і розповість якісь історії про вбивць і трупи.
Він замовк, і нас аж випростало, коли в морозному повітрі пролунав вий. Він почався пронизливо, потім став голоснішим і сумно продовжувався протягом довгих секунд, поки не стих, доки людина не могла зрозуміти, чи це хтось інший ще виє, чи виття вже закінчилося.
– Єзус Марія, Аліція ж мала прийти сюди! – сказав я, схоплюючись на ноги.
Серце калатало, як ковальський молот по ковадлу, кров шуміла у вухах, але й так я чув виття, що знову зависло над нашим селищем.
РОЗДІЛ 4
Прокляття
Рік 2023
Ніж марки Gerlach, складний, з коричневою дерев'яною ручкою. Він пам’ятав те, що не мав пам’ятати, забрав його на вокзалі у якогось гівнюка в рваному одязі. Він не міг придумати, що подарувати двоюрідному братові, і цей брудний хлопець з ножем як з неба впав. Або, як пізніше виявилося, з пекла.
– У списку речових доказів з місця злочину є вписаний цей ніж, – об'явив комісар Кшиштоф Подима. – Його було сфотографовано, він мав бути долучений до доказів, але там лише згадка про нього.
– Як і про фотографію, – додав його приятель.
– Ми лише знаємо, що він був. Інших слідів немає.
– Зрештою, як і майже від усіх предметів, які потрапили на склад доказів. У нас є їх список, але це все, що ми маємо.
Ян Ришь знизав плечима. Він зробив ковток кави, щоб дати собі час відповісти спокійно та вдумливо. Поліцейські вмовили його випити кави, хоч він і не любив її, але повільне сьорбання з чашки перед відповіддю дратувало допитувача. За своє життя він опитав тисячі людей, від свідків до серйозних злочинців, і чудово знав, як вивести людину з іншого боку зони комфорту.