– Смачна кава? – запитав монах. – Якби я знав, що пани без сніданку, я б запросив їх до свого саду біля будинку священика.
– Ні, будь ласка, не турбуйте, – сказав Сукєнник. – Заряджаємо акумулятори перед коротким походом.
– Туристи тут рідкість, – сказав священик. – Я, щоправда, тут з березня, але це пік сезону, коли в Шклярській Порембі натовп і нема де сісти випити кави, а тут у нас справжня пустеля. І куди ви вибираєтесь? Бо як побачити руїни монастиря, то там нема на що дивитися, від фундаментів залишилося ледь слід, все вивезли на відбудову Вроцлава.
– Монастир? – поцікавився Подима. – Домініканців?
– Камедулів[23], – поправив його чернець. – Але вони давно пішли, і мене прислали сюди, щоб відновити парафію. Останній священик виїхав звідси, і курія вже два роки не призначає сюди пастиря. Але врешті вирішено було віддати його моєму ордену, домініканцям, як ви слушно зауважили, і я тут оселився. Цікаве місце, хоча парафіяни трохи недовірливі до чужинців, а я не місцевий.
– Ми йдемо до селища, – Сукєнник показав на густі кущі, які, за словами Ришя, вели до того місця.
– Селища? – здивувався чернець. – Я про це я вперше чую
– Колись там було селище, – сказав Ян Ришь. – Воно не підлягало цій парафії, але люди ходили до Вників, навіть на пастушу месу.
– Було? – запитав священик. – І що з ним сталося?
– Трохи надто швидко робилося менше людей, – відповів Ришь, дивуючись, чи не віддають його слова чорним гумором. – Нарешті було прийнято рішення розширити Вжещинське озеро, щоб додати сили Вжещинської електростанції, зона затоплення мала охопити це селище, і всіх виселили. Потім влада помінялася, коштів не вистачило, і проект завалився, а людям не дозволили повернутися.
– Страшно так переносити людей з примхи влади. – Монах склав руки під рясою і засмутився. – Ну, бажаю вам гарного дня, а на зворотному шляху заходьте до мене на чай чи на щось міцніше.
– Якщо дозволить час, з радістю це зробимо, – запевнив його Сукєнник.
Домініканець злегка вклонився і направився до кам’яного костелу, який, мов старий кіт, присів на узліссі.
– Мабуть, краще було не їхати на ті свята, так? – сказав комісар Кшиштоф Подима, із задоволенням відкушуючи шматочок від пончика з традиційною начинкою з троянди, його улюблену, як і Сукєнника. Ришь віддала перевагу тим, що були зі сливовим варенням.
– Якби людина знала, що впаде, то сіла б, – філософськи відповів пенсіонер.
– Мабуть правильно, – погодився не вражений підкомісар.
– Знаєте, до чого ми ще дійшли? – несподівано запитав Сукєнник, тим разом прирікаючи атмосферу пікніку на загибель, і роблячись її катом.
– Я вже починаю лякатися, – прокоментував поліцейській у відставці.
– Моїм завданням було передивитися всі ваші справи, – продовжив незворушний підкомісар.
– Співчуваю всім серцем, – пожартував Ришь.
– Більше того, це чудове читання, їх треба навчати молоді в поліцейських школах. Проте один випадок мене дуже здивував, власне не стільки випадок, скільки замовлення на дослідження території в невеликому селі на Підкарпатті, якого сьогодні вже практично не існує. Дирди. Пан асоціює?
– Я старий, але пам’ять моя, як ви помітили, не посивіла.
– Це село – місце, звідки переселили жителів селища, так?
– Точно.
– Це не була ваша сфера на жодному етапі вашої кар’єри, спочатку в міліції, а потім у поліції, тому вона привернула мою увагу.
– Дивуюсь вашій спостережливості. – Ян Ришь витер руки об серветку, яку поклали разом із пончиками.
– Розкажіть про це.
Поліцейський у відставці поклав зім’яту серветку в картонну коробку і протягнув руку за чашкою кави, повністю її осушивши. Незважаючи на те, що кава була із заправної станції, у неї був досить хороший смак.
– Ми вже говорили про це, – сказав він. – Тобто в той момент, коли немає відправних точок у розслідуванні, починаєш хапатися за все. Як ви думаєте, що я мав на увазі?
– Події в селищі відбувалися через тридцять років після переселення, – розповів Сукєнник. – Цілком можливо, що вбивця мав свої роки і походив із Підкарпаття. Ви шукали його сліди в старому селі.
- Точно. – з посмішкою кивнув Ян Ришь. – Це був постріл наосліп, ну, можливо, не зовсім, тому що ми насправді могли щось знайти. Зрештою, якби він когось убив раніше, ми могли б на щось натрапити.
– Але попереднє поселення було зрівняно з землею, – зазначив комісар Кшиштоф Подима.
– І у начальства теж були такі застереження, – зітхнув Ришь, покидаючи місце, бо поліцейські доїли свої пончики, а один приберегли на потім.
– Однак дали себе переконати, – сказав Сукєнник.
23
Католицький чернечий орден камедулів (камальдульянів) був заснований в ХІ столітті. Це була конгрегація відлюдників, які ходили босоніж, носили білу одіж і виснажували себе суворим постом.