— За це пан відповідатиме — адже його лісник вигнав худобу з гаю. Найкраща корова, не менш триста злотих коштувала. Загнали її, а вона тільна була, щось у неї в утробі перегоріло — довелося дорізати. Але я панові цього не подарую. Подам до суду.
Тут війт почав його умовляти й доводити, щоб він не робив цього, бо зопалу може ще й собі нашкодити. Нарешті, щоб повернути розмову в інший бік, він моргнув жінці й сказав:
— Ви б, Мацею, оженилися, то й було б у вас кому господарство доглядати.
— Глузуєте ви, чи що? Та мені ж на зелені свята п'ятдесят вісім виповнилось! Як це вам на думку спало? Ще ж і моя небіжка прохолонути не встигла.
— Візьмете жінку собі до пари — і все у вас налагодиться,— мовила війтова жінка і почала прибирати із стола.
— Добра жона — чоловіковій голові корона,— додав дід, обмацуючи миску, яку поставила перед ним господиня.
Борина противився, але водночас питав себе, як йому самому не спало це на думку. Бо яка не є жінка, а все-таки з нею краще, ніж самому бідувати...
— Воно жінки всякі бувають — дурні й нерозторопні. Одна язиката, друга відразу до чоловікового чуба добирається, третя тільки й знає до корчми на музики бігати, а все-таки чоловікові з нею краще, бо від неї користь у господарстві,— вів далі сліпий, доїдаючи вечерю.
— От люди б на селі дивувалися! — зауважив Борина.
— Еге! Хіба люди вам корову повернуть? Порадять щось? Зроблять щось у господарстві? Чи, може, пожаліють вас? — палко заперечила війтова жінка.
— Чи, може, перину тобі нагріють? — засміявся війт.— А в нас на селі дівчата є, що, як ідеш між хатами, жаром віє, мов з печі.
— Ах ти ж розпуснику! Бач, чого йому закортіло!
— От хоча б, приміром, Гжегожова Зоська. І струнка, і гарна, і посаг непоганий.
— А навіщо Мацеєві її посаг! Хіба він не перший господар у селі?
— Еге ж! Добра та земельки кому не треба? — зауважив сліпий.
— Ні, Зоська Мацеєві не до пари,— сам собі заперечив війт.— Квола та й молода дуже.
— А Єндрекова Кася? — докинула війтова дружина.
— Вже заручена. Учора Рохів Адам старостів засилав з горілкою.
— Є ще Стахова Веронка.
— Ну, що ти! Балакуча, погуляти любить, та ще й кривобока.
— А Томекова удова, як її... Молоденька зовсім, якраз підходяща.
— Троє дітлахів, чотири морги, два коров'ячі хвости та старий кожух після небіжчика.
— А Уліся того Войтека, що за костьолом живе?
— Е... Ця для парубка... з приплодом. Хлопчак міг би й підпасичем бути, та в Мацея є свій пастух, йому не треба.
— Є у нас, є тих дівчат досить, але я таких вибираю, щоб Мацеєві були до пари.
— А проте, одну забув! Ця якраз для нього.
— Котра?
— А Ягна Домінікова.
— Правда, я про неї й забув.
— Гожа дівка й здорова — через тин не перелізе, жердини під нею тріщать. І з себе вродлива — личком біла, гладка, мов телиця.
— Ягна? — перепитав Борина, який мовчки слухав цей перелік імен.— Кажуть, вона до хлопців дуже охоча.
— Е, хто при цьому був, хто бачив? Плещуть казна-що, а все від заздрості,— палко заперечила господиня.
— Та я хіба що? А люди кажуть... — Мацей поправив пояс, поклав у люльку вуглину й кілька разів затягнувся.
— О котрій годині суд? — запитав він спокійно.
— У повістці написано — о дев'ятій. Якщо пішки підете, треба вам удосвіта встати.
— Та ні, кобилу запряжу й доїду потихеньку. Зоставайтеся з богом, дякую вам за вечерю та за сусідську пораду.
— Ідіть з богом, та подумайте про те, що ми казали... А надумаєте, то піду від вас із горілкою до її матері, і ще до нового року справимо весілля.
Борина не відповів нічого, тільки закліпав очима і вийшов.
— Коли старий бере молоду, диявол радіє, бо матиме з того користь,— серйозно сказав жебрак, голосно вишкрябуючи дно миски.
Борина поволі ішов дорогою, розмірковуючи про те, що йому радили у війта. Він і знаку не подав, що ця думка дуже припала йому до серця. Адже він статечний господар — не хлопчина, в якого ще молоко на губах не обсохло та який від самої згадки про одруження аж верещить від радості й переступає з ноги на ногу.
Ніч уже оповила землю, зорі срібною росою поблискували в темній глибині неба. На селі було тихо, тільки часом гавкали собаки та де-не-де між дерев миготіли бліді вогники. Іноді з лук віяв вологий подих, дерева починали злегка похитуватись і тихо шепотіли листям.
Борина повертався додому не тією дорогою, якою йшов сюди. Він спустився вниз, перейшов міст, під яким вода з бульканням переливалася в річку та з глухим шумом ринула до млина.