Борина звернув на той бік ставу. Вода лежала тиха і нерухома, відсвічуючи чорним блиском. Прибережні дерева кидали на її поверхню тіні і наче облямовували чорною рамою, а посередині ставу, де було світліше, відбивалися зорі, ніби в сталевому дзеркалі.
Мацей сам не знав, чому він не пішов просто додому, а обрав довшу дорогу; може, для того, щоб пройти коло дому Ягни, а може, й для того, щоб зібратися трохи з думками й поміркувати.
«Справді, це було б непогано, справді! А те, що про неї плетуть, то це така правда, що тьху! — він аж сплюнув.— Гарна дівка!»
По тілу його пробігло тремтіння, бо він щойно вийшов з теплої хати та й від ставу тягло вологим холодком.
«А без жінки або пропадеш, або господарство дітям доведеться відписати,— думав він.— Дівка здоровенна й гарна, наче мальована. От, найкраща корова здохла, а хто знає, що завтра трапиться? Може, й справді жінку підшукати? Стільки одежі після небіжки залишилось, от і придалася б. Правда, стара Домінікова — лиха, як собака... Але що з того? Земля в неї є, вона на своєму залишиться. Дітей троє, а землі п'ятнадцять моргів, отже, Ягні припадає п'ять. І за хату їй брати виплатять, і за реманент. П'ять моргів! Це якраз те поле, що за моєю картоплею. Торік, пам'ятаю, вони там жито сіяли... П'ять моргів! Разом з моїми буде... майже тридцять п'ять. Добрий кусень!»
Він потер од задоволення руки й поправив пояс. «Тільки в одного мельника більше. Злодюга, шахрай, з кривди людської живе, з процентів стільки набрав... А на той рік підвіз би я гною, зорав би та пшеницю посіяв би на всьому полі. Коня б ще треба прикупити та корову замість Рябої. Правда, корову їй мати дала б...»
Так Борина міркував, обчислював, прикидав по-хазяйськи, часом навіть зупинявся в глибокому роздумі. Чоловік він був розумний — і через те все зважував та рився в пам'яті, щоб чогось не проминути, не проґавити.
«От заверещали б, поганці, от заверещали б! — подумав він про дітей, але відразу ж хвиля сили й впевненості залила його серце і зміцнила ще невиразне, хистке рішення.— Земля моя — усім до неї зась! А не схочуть, то...» — він не скінчив, бо саме зупинився біля Ягни-ної хати.
У них ще горів вогонь, і крізь відчинене вікно широка смуга світла падала на кущ жоржин, на низькі сливові дерева й тягнулася аж до тину й дороги.
Борина зупинився в тіні й заглянув у хату.
Лампа на припічку світила тьмяно, але в печі, видно, палав великий вогонь; чути було потріскування хмизу, і червоні відблиски заповнювали простору, темну по кутках хату. Стара, зігнувшись, примостилась біля печі і щось голосно читала, а проти неї, обличчям до вікна, сиділа Ягна в самій сорочці з підкачаними рукавами і вискубувала пух у гуски.
«Гарна, чортиця, дуже гарна!» — подумав Борина.
Ягна часом підводила голову, слухаючи те, що читала мати, і важко зітхала, а потім знов починала скубти пух. Раптом гуска жалібно заґелґотіла й почала з криком рватися з рук та бити крильми так, що пух розлетівся по всій хаті білою хмарою. Ягна хутко заспокоїла її, міцно стиснувши колінами, отож гуска тільки жалібно стогнала й тихо гелготіла. Їй відповідали інші десь у сінях чи надворі.
— «Красуня!» — ще раз подумав Борина і хутко відійшов од вікна, бо йому кров ударила в голову.
Уже дійшовши до своїх воріт і заходячи на подвір'я, він ще раз обернувся на її хату, що стояла якраз напроти, на тому березі ставу. Хтось саме виходив звідти, бо крізь відчинені двері впала смуга світла, сяйнула, мов блискавка, і простяглася аж на став. Потім почулися чиїсь важкі кроки, захлюпала вода, яку, мабуть, набирали у відро, і раптом крізь морок і туман, що насувалися з лук, долинув тихий спів:
Борина став прислухатися, але голос хутко змовк, і світло в хаті
незабаром згасло.
З-за лісу вставав місяць уповні, сріблив вершини дерев, сіяв крізь гілки світло на став, заглядав у вікна хат, що були напроти. Навіть собаки змовкли, і тиша оповила село та все живе в ньому.
Борина обійшов подвір'я, заглянув до стайні, де коні, пирхаючи, жували сіно, просунув голову в хлів, двері якого для прохолоди були відчинені навстіж. Корови лежали, ремигаючи, і важко, із стогоном зітхали. Борина причинив двері клуні і, скинувши капелюх, пішов до хати, читаючи півголосом молитву.
В хаті вже всі спали. Він тихенько роздягнувся й ліг, але сон не йшов до нього. То пекла його перина, і він висував з-під неї ноги, то лізли в голову різні думки — аж у череві починало пекти — і він тихостогнав і бурмотів: