Він зітхнув, згадавши про їжу, і пошкутильгав будити Вітека:
— Сонце от-от встане, час корови виганяти.
Вітек щось бурчав, захищався, натягав на себе кожух, але зрештою встав і почав блукати по подвір'ю, сонний, млявий.
Господар сьогодні щось заспав. Сонце вже зійшло, розтопило паморозь, запалало загравою у воді й у шибках вікон, а з хати ще ніхто не виходив.
Вітек сидів на порозі хліва, позіхав і завзято чухався. Побачивши, що горобці стали злітати з даху до криниці і плескатися в жолобі, хлопчик приніс драбину і заліз під стріху — заглянути в ластівчине гніздо, бо там щось було тихо.
— Померзли, чи що?
Він став обережно виймати захололих пташок і клав їх собі за пазуху.
— Кубо, гляньте — померзли.— Він підбіг до наймита й став йому показувати нерухомих, закляклих ластівок.
Куба взяв одну в руку, притулив до вуха, дмухнув в очі й заявив:
— Вони заклякли — бач, як підморозило! От дурні, не полетіли вчасно до теплих країв. Ну-ну! — І він пішов до своєї роботи.
А Вітек сів на ґанку, під стріхою, куди вже сягало сонце й залива ло білі стіни, по яких починали блукати сонні мухи. Він витягав з-за пазухи пташок, які, трохи відігріті його теплом, починали ворушитися, хухкав на них, роззявляв їм дзьобики й напував з рота. Коли ж вони, зовсім оживши, починали рватися з рук, він проводив долонею по стіні і, спіймавши муху, годував нею пташку та випускав на волю.
— Летіть собі до матусі, летіть,— шепотів він, дивлячись, як ластівки сідали на солом'яній покрівлі хліва, чистили пір'ячко дзьобиками й щебетали, ніби дякували.
А Лапа сидів перед ним, кумедно скиглив і кидався за кожною пташкою, яка випурхувала з рук Вітека, але, пробігши кілька кроків, повертався ні з чим на своє місце.
— Еге,лови вітра у полі! — буркнув Вітек. Він так захопився відігріванням ластівок, що не помітив, як Борина вийшов з-за рогу хати й зупинився перед ним.
— Пташками забавляєшся, паскуднику, га?
Вітек зірвався з місця, але господар схопив його одною рукою, а другою став швидко розстібати широкий твердий ремінь.
— Ой, не бийте! Ой! — тільки й встиг вигукнути хлопчик.
— Такий ти пастух, га? Так ти худобу доглядаєш? Найкраща корова пропала! Ах ти ж підкидько, опудало варшавське! — Він оскаженіло шмагав його по чому попало, тільки ремінь свистів у повітрі. Хлопчик звивався, як в'юн, і лементував:
— Не бийте! Ради бога! Ой, уб'є він мене! Хазяїне! Ісусе! Рятуйте! Навіть Ганка виглянула з хати, а Куба плюнув і сховався в стайні. Борина шмагав і шмагав хлопчика, зганяючи на ньому досаду так завзято, що Вітек уже посинів і кров пішла в нього з носа. Він репетував на все подвір'я, нарешті якимсь чудом вирвався й, підхопивши ззаду обома руками штанці, помчав до воріт.
— Ісусе! Забив він мене, забив на смерть! — галасував він з плачем і так мчав, що решта ластівок висипалася в нього з-за пазухи й розсипалася по дорозі.
Борина ще погрозив йому вслід, підперезався і, повернувшись до хати, заглянув на Антекову половину.
— Сонце вже онде, а ти все вилежуєшся! — гримнув він на сина.
— Напрацювавсь я вчора, як віл, треба ж відпочити хоч трохи.
— Я поїду в суд. Привезеш картоплю з поля, а коли люди скінчать копати, нехай ідуть в ліс листя згрібати на підстилку. А ти тут кілки повбивай, треба стіни зашпаклювати.
— Самі собі шпаклюйте, нам тут не дме.
— Гаразд... Зашпаклюю на своїй половині, а ти тут мерзни, коли такий лежень.
Він грюкнув дверима й пішов до себе.
Юзька вже розпалила в печі й збиралася доїти корів.
— їсти зараз давай, бо мені треба їхати.
— Не розірватися ж мені, дві роботи заразом не можу робити,— огризнулася Юзька і вийшла.
«Хвилини спокійної нема, тільки й робиш, що гризешся з усіма,— думав Борина. В ньому кипіла злість і досада.— Ну, що це таке! Завжди війна з сином — слова не можна сказати, так у вічі з пазурами й кидається. Або як скаже, то все тобі всередині перевернеться. Ні на кого покластись не можна: одне — роби й роби!»
Лють кипіла в ньому, він стиха лаявся й жбурляв куди попало одежу, чоботи.
«Повинні б слухатися, а не слухаються. Чому це? — думав він.— Бачу — з ними без палиці не обійдеться, та ще й доброї! Давно вже треба було це зробити, відразу після смерті небіжки Марисі, коли почали гризтися за землю. А я все вагався, не хотів страмитися перед людьми. Адже я не хто-небудь — господар на тридцяти моргах, та й роду неабиякого,— Борина! Але добром з ними не скінчиш, ні!»
Тут він згадав зятя, коваля, який тихцем підбурював усіх, а сам весь час чіплявся, щоб відписали йому шість моргів землі й морг лісу, а решту він, мовляв, почекає...