«Це він смерті моєї чекає! Почекай, паскудо, почекай! Поки я живий, не побачиш ти в мене й клаптика. Бач, який мудрий!» — подумав Борина із злістю.
Картопля в казанку вже зварилася, коли до хати увійшла Юзька, подоївши корів. Вона миттю приготувала сніданок.
— Юзько, ти м'ясо сама продавай. Завтра неділя, люди вже взнали, їх тут багато налетить. Тільки гляди, не давай у борг нікому. Задню частину залишиш для нас: поклич Амброжія, нехай засолить і приправить.
— Адже й коваль це вміє...
— Еге, поділиться він з нами, як вовк з вівцею.
— Магді прикро буде, що нашу корову ділять, а їй нічого не перепаде.
— То ти Магді відріж шматок і віднеси, а коваля не клич.
— Які ви добрі, татусю!
— Чого там, донечко, чого там! Ти тут пильнуй усього, а я тобі булочку з міста привезу або щось інше.
Ситно поївши, Борина підперезався, пригладив рукою рідке, розпатлане волосся, узяв батіг, але все не йшов, роздивлявся по хаті...
Коли б чого не забути!.. Йому хотілося заглянути в комору, однак він не зважився зробити цього, бо Юзька була тут. Отже, він перехрестився і вийшов.
Вже з воза, натягуючи мотузняні віжки, він гукнув дівчинці, що стояла на ґанку:
— Викопають картоплю, нехай ідуть в ліс згрібати листя на підстилку. Квитанція там за образами. Та нехай зрубають якийсь грабок або ялинку — згодяться.
Віз був уже за ворітьми, коли під яблунею майнув Вітек.
— Забув! Тпрр! Вітеку! Тпрр! Вітеку, пусти корови на луки та гляди добре, бо так відшмагаю, що вік пам'ятатимеш!
— Еге, поцілуйте мене, знаєте куди! — відповів Вітек зухвало, ховаючись за клуню.
— Будеш мені ще тут пащекувати? От злізу, тоді знатимеш... Він звернув з провулка ліворуч, на дорогу, що вела до костьолу, шмагнув батогом кобилку, і вона побігла підтюпцем по вибоїстій, кам'янистій дорозі.
Сонце було вже високо над хатами і пригрівало дедалі дужче, з укритих памороззю покрівель здіймалася пара й капотіла вода; тільки в затінку під тинами, в садках та в канавах ще лежав сивий іней. По ставу повзли останні клапті туману, і вода вже іскрилася з-під них, відбиваючи сонце.
На селі почався звичний рух: ранок був ясний і холодний, в повітрі після нічного приморозку стояла бадьора свіжість, і люди рухалися спритніше, були гомінкіші, ніж завжди.
Люди сунули в поле; одні, доїдаючи на ходу сніданок, ішли з мотиками на плечах та кошиками — копати картоплю, інші їхали з плугами на оранку, ще інші везли на возах борони й мішки з зерном на посів. Деякі з граблями на плечах звертали до лісу — згрібати листя на підстилку.
На обох берегах ставу так і гуло, і гамір дедалі дужчав, бо шляхами гнали худобу на пашу, і з низьких важких хмар куряви раз у раз виривалися вигуки пастухів та гавкання собак.
Борина обережно обминав череду, інколи шмагаючи батогом якесь дурне ягня або теля, що лізло під ноги кобилі. Нарешті він минув усіх і біля костьолу, оточеного могутньою стіною пожовклих лип і кленів, вибрався на широку дорогу, обсаджену з обох боків величезними тополями.
В костьолі саме йшла відправа: дзвонив малий дзвоник — сигнатурка — і притишено гудів орган. Борина скинув капелюх, побожно зітхнув.
Дорога була порожня і так рясно вкрита опалим листям, що вибоїни й глибокі колії зовсім зникали під цим іржаво-золотим килимом, посмугованим густими тінями, які лягали від стовбурів тополь, осяяних сонцем.
— Но, мала, но! — Борина свиснув батогом, і кобила побігла швидше, але потім знову попленталась поволі, бо шлях непомітно почав здійматися вгору, на пагорки, вкриті лісом.
Борина, на якого тиша наганяла дрімоту, то поглядав крізь колонаду тополь на поля, залляті рожевим ранковим сяйвом, то намагався думати про суд з Євкою, про Рябу, але його так розморило, що він ніяк не міг побороти сонливість...
В гіллі щебетали пташки, часом вітерець легкими пальцями пробігав по вершинах дерев, і якийсь листочок, відірвавшись від рідної гілки та кружляючи, мов золотий метелик, падав на дорогу або на запорошені будяки, що вогненними очима квітів гордо дивились на сонце. Шепотіли тополі, тихо шуміли всіма гілками і змовкали раптом, мов ті побожні жінки, які, коли підносять чашу із святими дарами, підіймають очі, складають руки й молитовно зітхають, а потім падають ниць перед золотою дароносицею, піднесеною над святою матінкою землею.
Лише біля лісу Борина остаточно отямився і притримав кобилу.
— Вруна непогані! — пробурмотів він, придивляючись до сірих борозен, уже вкритих короткою щетинкою молодого жита.
«Гарний шматок поля — і до мого прилягає, мов навмисне. А жито, здається мені, вони вчора посіяли». Він окинув жадібним поглядом забороновані смуги, зітхнув і в'їхав у ліс.