Тепер він частіше поганяв кобилу, бо дорога йшла рівним місцем, хоч і порослим цупким корінням, на якому візок часто підскакував і торохтів.
Борина вже не дрімав, овіяний суворим, холодним подихом лісу.
Бір, величезний, старий, стояв у всій величі свого віку й сили, дерево біля дерева,— і все майже сама сосна, хоча в хащі частенько траплявся розлогий, посивілий від старості дуб, а де-не-де — берізки в білих сорочках, з розплетеними косами, позолоченими осінню. Нижчі дерева та кущі, як-от: ліщина, приземкуватий граб, тремтяча осика — тулилися до червоних, могутніх стовбурів сосон, які так щільно з'єдналися вершинами й поплутаними гілками, що тільки подекуди крізь них пробивалося сонячне проміння й повзало золотими павуками по зеленому моху та поруділій папороті.
«А тут же й мої чотири морги є! — думав Борина, пожираючи очима ліс і подумки вибираючи собі найкращі дерева.— Адже господь не дасть нас скривдити, та ми й самі за себе постоїмо! Панам все здається, що в нас багато, а нам от — що мало. Зараз... Моїх чотири та Ягусин морг — чотири і один».
— Но, дурна, сорок злякалась! — Він шмагнув кобилу батогом.
На сухій сосні, на якій висіло розп'яття, сварилися сороки і так галасували, що кобила раз у раз стригла вухами й зупинялась.
«Сороче весілля — на дощ»,— Борина ще разів зо два шмагнув кобилу й поїхав клусом.
Було вже, мабуть, близько дев'ятої, бо люди на полі сідали снідати, коли Борина добрався нарешті до Тимова й поїхав порожніми вуличками, мимо ветхих будиночків, схожих на старих перекупок, що посідали над канавами, повними сміття, мимо курей, обдертих єврейських дітлахів та свиней.
Відразу біля в'їзду в місто його оточили євреї і єврейки і давай заглядати у віз, мацати під соломою, під сидінням, чи не везе він чого на продаж.
— Геть, паскуди! — гримнув на них Борина й звернув на базар, де в затінку старих, напівзасохлих каштанів, що вмирали посеред площі, вже стояло штук п'ятнадцять підвід із випряженими кіньми.
Борина поставив тут і свого воза, повернув кобилу головою до полудрабків, підкинув їй сіна, батіг сховав на дно, під сидіння, обтрусив з себе солому і рушив просто до Мордка, в цирульню, на дверях якої блищало три мідні тарілки. Звідти він хутко вийшов, чисто поголений, тільки з одним порізом на підборідді, заліпленим папірцем, крізь який просочувалась кров.
Суд ще не починався, але перед будинком суду, тут-таки на базарній площі, напроти величезного монастирського костьолу, вже чекало багато народу. Одні сиділи на вичовганих східцях, інші юрмились під вікнами й заглядали всередину. Жінки розташувалися попід вибіленими стінами, опустили свої червоні хустки з голів на плечі й базікали між собою.
Побачивши Євку, яка з дитиною на руках стояла в юрбі свідків, Борина, що був дуже запальний, відразу розлютувався і плюнув, а потім пішов у коридор, що розділяв будинок суду на дві половини. На лівій половині містився суд, а на правій жив секретар. Саме в цю хвилину сторож Яцек виніс звідти до порога самовар і так завзято став роздмухувати його чоботом, що дим повалив, ніби з фабричного димаря. А з кімнати чийсь пронизливий сердитий голос щохвилини гукав:
— Яцеку! Черевички панянкам!
— Зараз, зараз!
Самовар уже гудів, як вулкан: з нього вибивалося полум'я.
— Яцеку! Води, вмитися панові!
— Та зараз усе зроблю, все! — І Яцек, спітнілий, захеканий, ганяв по коридору, аж підлога двигтіла під ним, повертався, роздмухував самовар і знову біг у кімнату, бо пані гукала:
— Яцеку, роззяво, де мої панчохи?
— Ех! Стерво, а не самовар!
Це тривало так довго, що можна було прочитати з два отче наші або й молитву богородиці. Та врешті двері суду відчинилися, і велика вибілена кімната почала наповнюватись народом.
Яцек, уже тепер як судовий розсильний, босий, в синіх штанях і такій самій куртці з мідними гудзиками, весь червоний, спітнілий, метушився біля чорної решітки, яка розділяла судову кімнату на дві половини. Він увесь час витирав обличчя рукавом і, мотаючи головою, ніби кінь, якого вкусив ґедзь, намагався відкинути назад біле волосся, що гривою падало йому на очі. Час від часу він обережно заглядав до сусідньої кімнати, потім сідав на хвилину біля зеленої печі.
А людей набралося стільки, що пальцем ніде ткнути: юрба чимраз дужче натискала на решітку, яка вже тріщала. Гомін, спочатку тихий, поступово дужчав, шарудів, переливався по всій кімнаті, часом переходив у голосне гудіння. Раз у раз спалахували сварки, дедалі частіше чути було міцне слівце.