Під вікнами цокотіли євреї, якісь баби голосно розповідали про свої кривди й ще голосніше плакали, але не можна було розпізнати, хто й де,— така була тіснота. Люди стояли плече в плече, і кімната нагадувала поле, повне червоних маків між житніх колосків. Пролетить полем вітер — і воно заколишеться, загомонить, зашелестить, а потім знову стає рівно, колос до колоса.
Побачивши Борину, що стояв, спершись на решітку, Євка почала лаятись і щось вигукувати, аж поки Борина не розлютувався й не огризнувся гнівно:
— Цить, суко, бо зараз тобі кістки порахую. Причепурю так, що й рідна мати не впізнає.
Роздратована Євка стала продиратися крізь юрбу, витягши руки, наче хотіла вчепитися Борині в обличчя. Хустка впала в неї з голови, дитина зайшлася плачем. Невідомо, чим би все скінчилося, але саме в цю хвилину Яцек схопився з місця, відчинив двері й гукнув:
— Тихо, ви, паскуди, бо вже суд іде!..
Увійшов суд: попереду виступав товстий пан — поміщик з Раціборовіц, а за ним два засідателі і секретар, який сів за бічний столик біля вікна й почав розглядати папери, поглядаючи на суддів. А ті підійшли до стола, вкритого червоним сукном, і одягли на товсті шиї ланцюги.
Стало так тихо, що чути було гомін людей під вікнами.
Поміщик порозкладав на столі папери, кашлянув і густим басом оголосив, що засідання суду відкрито.
Потім секретар прочитав список справ, призначених на сьогодні, і щось шепнув першому засідателеві, а той переказав це судді, й суддя ствердно кивнув головою.
Суд почався.
Першою розглядали скаргу урядника на якогось міщанина за безладдя на подвір'ї. Міщанина засудили заочно.
Другою була справа про побиття хлопчика, який загнав коні в чужу конюшню. Сторони помирилися: мати побитого хлопчика одержала п'ять карбованців, а хлопчик — нові штани й куртку.
Потім слухали справу селянина, який заорав чуже поле. Справу відклали за браком доказів.
За нею йшла справа про крадіжку дерева в бору, що належав самому судді. Позовником був управитель, обвинувачені — селяни з Рокі-цін. Їх присудили до штрафу й тюремного ув'язнення на два тижні.
Селяни були незадоволені вироком і заявили, що подадуть апеляцію. Вони так голосно почали нарікати на несправедливий вирок (ліс, за їхніми словами, був спільний — сервітутний), що суддя моргнув Яцекові, й той крикнув:
— Тихо, тихо! Тут вам суд, а не корчма.
Так ішла справа за справою, наче плуг, що оре скибу за скибою, і все відбувалось рівно і досить спокійно; часом тільки чути було скарги й схлипування, або й прокльони, але Яцек негайно втихомирював незадоволених.
З кімнати вийшло трохи людей, однак на їхнє місце прибуло стільки нових, що всі стояли, ніби зв'язані в сніп, ніхто й ворухнутися не міг. В залі була така задуха, що суддя наказав відчинити вікна.
Нарешті секретар оголосив, що суд розглядає справу Бартека Козла з Ліпців, за обвинуваченням його в крадіжці свині в Маріанни Антонівни Пачесь. Свідки: сама Маріанна, син її Шимон, Барбара Пєсек та інші.
— Свідки є?
— Ми тут! — відгукнулися всі хором.
Борина, який досі спокійно й терпляче стояв біля решітки, присунувся ближче, щоб привітатися з Маріанною Пачесь, бо це була Домінікова, мати Ягни.
— Обвинувачений Бартек Козел, підійдіть ближче. Сюди, за решітку.
Присадкуватий дядько став пробиратися крізь юрбу, розштовхуючи людей так завзято, що з усіх боків стали нарікати, що він топче ноги й рве людям одежу.
— Тихо, прокляті, бо найясніший суд говорить! — гукнув Яцек, впускаючи Козла за решітку.
— Ви Бартоломей Козел?
Селянин заклопотано почухав густе, рівно підстрижене волосся. Дурнувата усмішка викривляла його сухе голене обличчя, а невеличкі рудуваті очиці, мов білки, скакали по суддях.
— Ви Бартоломей Козел? — запитав суддя знову, бо той мовчав.
— Авжеж, він Бартоломей Козел, з вашої ласки, найясніший пане суддя! — запищала височенна жінка, силоміць вриваючись за решітку.
— А ви чого?
— З вашої ласки, я його жінка, бідолашного цього Бартека Козла. Вона низько вклонилась, торкнувшись руками підлоги та зачепивши при цьому оборками свого очіпка за стіл.
— Ви — свідок?
— Я — свідок? Ні, я тільки милості прошу.
— Сторож, виведи її за решітку.
— Виходь, тобі тут не місце.— Яцек схопив жінку за плече і підштовхнув до виходу.
— Прошу вашої милості, найясніший пане суддя,— галасувала жінка,— бо мій трохи недочуває, то я...
— Виходь, поки добром просять.
Але жінка не хотіла сама ступити ні кроку, і Яцек так штовхнув її до решітки, що вона скрикнула.