— Іди, іди, ми будемо говорити голосніше. Хоч він і Козел, а почує.
Нарешті почався допит.
— Як вас звуть?
— Га? Як звуть? Адже як викликали мене, то, мабуть, знаєте...
— Дурню! Кажи, як тебе звуть,— сердито повторив суддя.
— Бартоломей Козел, найясніший пане суддя,— втрутилася дружина.
— Років скільки?
— Га? Років? Хіба я пам'ятаю? Мати, скільки мені років?
— Та, здається, п'ятдесят два мине весною.
— Господарство є?
— Є... Три морги піску і один коров'ячий хвіст... Заможний господар.
— Під судом бували?
— Га? Під судом?
— Заарештовані були?
— Це в тюрмі сидів, чи що? Під судом? Мати, сидів я в тюрмі, га?
— Сидів, Бартеку, сидів! Ще коли ті паскуди з маєтку на тебе напалися за те здохле ягня...
— Еге ж, еге ж... Я знайшов на пасовиську здохле ягня... забрав його, однаково б собаки розтягли... а вони на мене скаргу подали, присягнули, ніби я вкрав. Суд і присудив... посадили мене... ну я й сидів... Ае ж це несправедливо, несправедливо, казав тихо Козел і все поглядав крадькома на жінку.
— Вас обвинувачують у крадіжці свині в Маріанни Пачесь! Ви загнали її з поля додому, закололи й з'їли. Що ви можете сказати на своє виправдання?
— Га? З'їв? Щоб я так царства небесного після смерті не побачив,— не їв! Ви чули таке — з'їв? Сили небесні... це я з'їв! — жалібно приказував Козел.
— Що ви можете сказати на своє виправдання?
— Виправдання? Що мені треба було говорити, мати?.. Еге, згадав: я не винен, свині не їв, а Маріанна Домінікова, приміром сказати, бреше, мов той пес, схопити б її за паскудну морду та набити б... Га?..
— Ой, люди, люди!.. — застогнала Домінікова.
— Це ви пізніше зробите, а зараз скажіть, яким чином свиня Маріанни Пачесь опинилася у вас?
— Свиня Пачесь... у мене?.. Мати, що цей вельможний пан каже?
— Це, Бартеку, про те порося, що прибігло за тобою до хати...
— Знаю вже, знаю! То це ж порося було, а зовсім не свиня. Прошу вашої ласки, вельможний пане суддя, нехай усі чують, що я кажу і повторюю: це було порося, а не свиня, біле порося, а біля хвоста або й трохи нижче — чорна латочка.
— Ну, добре, але звідки воно взялося у вас?
— У мене? Зараз усе достеменно скажу, аби ви, вельможний пане суддя, і весь народ, що зібрався тут, побачили, що я не винен, а Домінікова — брехлива баба, пліткуха, їй аби на людей наклепи зводити!
— Я брешу! Благаю богородицю, щоб тебе за такі слова громом святим не вбило! — мовила Домінікова і з важким зітханням звела очі на образ божої матері, що висів у кутку кімнати. Але потім, не витримавши, простягла стиснутий худий кулак до нього й просичала: — Ах ти ж злодюго! Розбійник, грабіжник! — і розчепірила пальці, наче хотіла його схопити.
Але тут жінка Бартоломея кинулася на неї з криком:
— Ти ще битися хочеш, суко?! Битися хочеш, відьмо чортова, синів своїх мучителько?!
— Тихо! — гукнув суддя.
— Заткніть пельки, коли суд каже, бо викину обох! — підтримав його Яцек, хапаючись за штани, бо в нього лопнули підтяжки.
В залі відразу стало тихо, а жінки, які вже готові були побитися, тільки їли одна одну очима та зітхали від стримуваної люті.
— Ну, кажіть, Бартоломею, кажіть усю правду.
— Правду? Скажу правду, чистісіньку, як скло, все скажу, мов на сповіді, як господар господарям, як свій своїм, бо я господар з діда-прадіда, а не комірник, не майстровий або й інший міський злодій... Ось як це було...
— Ти в голові своїй порийся, аби чого не забути! — порадила йому жінка.
— Не забуду, Магдусю, ні. Це було так. Ішов я... пригадую, це якраз навесні було, за Вовчим Долом, біля Борининої конюшини... Отож іду я й отченаш читаю, бо вже, до прикладу кажучи, продзвонили на вечірню... час був пізній. Іду я й чую — що таке? Голос не голос! Господи помилуй, думаю собі, щось наче хрюкнуло, чи ні? Оглянувся — нічого нема: тихо скрізь. Нечистий мене спокушає, чи що? Іду далі, і вже мене дрижаки беруть від страху, читаю молитву. Коли хрюкає знову. Е... — думаю собі,— нічого; це свиня, а може, й порося. Звернув трохи вбік у конюшину, оглянувся — щось біжить за мною. Я зупинився — і воно зупинилось, та таке біле, низеньке й довге... очі світяться, мов у дикого кабана або і самого чорта. Перехрестився я і пішов швидше, а в самого аж шкура від страху терпне — бо ж відомо, хто вночі блукає? У нас, у Ліпцях, всі знають, що у Вовчому Долі нечисто.
— Авжеж, це правда. Торік Сікора проходив сам уночі, то його щось схопило за горлянку й кинуло об землю і так відлупцювало, що він зо два тижні хворів,— пояснила дружина.