Выбрать главу

— Тихо, Магдусю, помовч! Іду я ото, а воно біжить за мною і хрюкає. Тут місяць зійшов, дивлюся — аж то звичайнісіньке порося. Розсердився я, бо така погань ще й лякає, жбурнув у нього палкою та й пішов додому. А йшов я межею між Міхаловими буряками та Борининою пшеницею, потім між Томековими яринами та вівсом отого Ясека, що його торік в солдати забрали, а жінка його оце вчора родила... Порося за мною біжить, як собака. То поруч дріботіло, а то в картоплю Домінікової залізло. І кувікає, і хрюкає, а від мене не відстає.

Звернув на стежку, іду навпростець полем — воно за мною. Мене мов жаром обсипало. Господи, думаю, а може, це й не порося? Пішов дорогою, де хрест стоїть — порося за мною. Бачу, воно біле, а біля хвоста чи трохи нижче — чорна латочка. Я через канаву — воно за мною, я на могилку, що за хрестом,— воно за мною. Я в кущі, а воно як кинеться мені під ноги — так я й простягся долі. Навіжене, чи що! Насилу я встав, а воно задерло хвоста та й скаче переді мною! Ну й біжи, думаю, паскудо! І що б же ви думали — не втекло, а так і бігло переді мною до самої хати, найясніший пане суддя. На двір вбігло, тоді в сіни. Двері відчинені були — то воно в хату... От як було, богом клянуся. Амінь!

— Потім ви це порося закололи й з'їли, правда ж? — спитав сміючись суддя.

— Еге! Закололи й з'їли. А що ж ми мали робити? Минув день — порося не йде від нас, минув тиждень — воно тут. І не проженеш, бо з кувіканням повертається назад. Моя вже підкладала йому, що могла — бо як же голодом морити? Теж боже створіння. Найясніший суддя — людина мудра, хай він розміркує справедливо, що я, бідний сирота, мав з тим поросям робити? Ніхто по нього не приходить, в домі злидні, а воно жере так, що й двоє стільки не з'їдять. Коли б ще з місяць прожило, було б з'їло нас із тельбухами. Шо ж було робити? Ніж воно нас, краще ми його з'їмо. Але з'їли не все, бо на селі вже пронюхали, і Домінікова в суд подала. Прийшла із солтисом і все забрала.

— Все? А задня частина де? — люто просичала Домінікова.

— Де? Спитай у Кручека та інших собак. Ми м'ясо винесли на ніч у стодолу, от собаки й пронюхали. Ворота в нас діряві, вони, прокляті, геть усе витягли та й справили собі бенкет моїм добром. Ходили потім, обжершись, як поміщики.

— Еге! Свиня сама пішла за ним! Дурень цьому повірить, а не суд. Злодюга ти! А барана в мельника, а гусей у ксьондза — хто вкрав, хто?

— Ти бачила це? Бачила? — заверещала Козлова, підскакуючи з простягнутими кулаками.

— А картоплю в органіста з ями хто забрав? Раз у раз на селі щось зникає — то гуси, то кури, то якісь речі,— невблаганно правила своєї Домінікова.

— Ах ти ж стерво! Що ти виробляла замолоду? А твоя Ягна і тепер що з парубками виробляє — про це тобі ніхто не згадує, а ти на людей гавкаєш, як собака...

— Мовчи про Ягну! Цить, бо я тобі так морду причепурю, що... Цить! — гукнула Домінікова, якій ці слова, видно, допекли до самого серця.

— Цитьте ви, пащекухи, бо за двері виштовхаю,— втихомирював їх Яцек, підсмикуючи штани.

Почався допит свідків.

Першою давала свідчення сама потерпіла. Говорила вона тихим побожним голосом і щохвилини закликала матір божу Ченстоховську в свідки, що свиня належала їй, Домініковій. Вона хрестилась, била себе в груди, присягаючись, що Козел украв свиню з пасовиська, але не вимагала від «найяснішого суду» за це кари для нього — хай уже його на тому світі Ісус Христос покарає. Одного вона вимагала піднесеним голосом — кари Бартекові за те, що він спаплюжив її й Ягну перед усім народом.

Потім давав свідчення Шимек, син Домінікової. Тримаючи шапку в руках, складених мов для молитви, і не зводячи очей з судді, він стогнучим, переляканим голосом пояснював, що свиня належала його матері, що вона була вся біла, тільки біля хвоста чорна латочка; одне вухо в неї було розірване, бо її навесні вкусив за вухо Боринин Лапа, і вона так верещала, що хоч він, Шимек, був у клуні, а проте почув.

Потім викликали Барбару Пєсек та інших. Всі вони по черзі присягали й давали свідчення, а, Шимек усе стояв з шапкою в руках, побожно дивлячись на суддю. Козлова весь час рвалася за решітку, вигукуючи різні заперечення й лайки. Домінікова тільки зітхала, поглядаючи на образ, і тихцем стежила за Козлом, який, бігаючи очима, прислухався до свідчень та все оглядався на свою Магдусю.

Люди слухали уважно — і в залі раз у раз лунали дотепні зауваження, здіймався гомін або сміх, так що Яцек мусив утихомирювати всіх погрозами.

Справа тяглася довго, аж поки не оголосили перерву. Суд пішов у сусідню кімнату на нараду, а народ висипав у коридор і на вулицю — хто трохи відпочити й підживитися, хто змовитися із своїми свідками. Деякі скаржились на свої кривди, нарікали на несправедливість — як це завжди буває в судах.