Після перерви та оголошення вироків дійшла нарешті черга й до справи Борини.
Євка стала перед суддями і, колишучи дитину, закутану в запаску, плаксивим голосом стала перелічувати всі свої кривди й претензії: як вона жила в Борини й працювала до знесилля — аж ноги її було не держать! — і ніколи доброго слова не чула, і кутка не мала для спання. Годували її надголодь, доводилося ще й у сусідів просити. А потім хазяїн не заплатив їй зароблених грошей та ще й власної дитини зрікся, вигнав її з немовлям на вулицю.
Розказавши це, Євка заплакала вголос і впала на коліна перед суддями з криком:
— Скривдив він мене, скривдив! А дитина його, найясніший пане суддя!
— Бреше вона, як собака,— буркнув Борина люто.
— Це я брешу? Та всі в Ліпцях знають, що я...
— Знають, що ти сука й гуляща...
— Вельможний пане суддя, а раніше він мене називав: «Євка», «Євуся» і ще ласкавіше. І намисто мені подарував, і булку частенько з міста привозив, та ще й казав: «На тобі, Євусю, бо ти наймиліша для мене в світі». А тепер... О, господи Ісусе!
— Брешеш ти, паскудо! Може, я тебе ще й периною вкривав і примовляв: «Спи, Євусю, спи!»
Кімната аж загула від реготу.
— А хіба не так? Хіба ви не скиглили, як пес, у мене під дверима, хіба не обіцяли мені, га?
— Господи помилуй! Люди! І як грім не вб'є оце опудало? — скрикнув здивовано Борина.
— Вельможний пане суддя, весь світ знав, як це було, всі Ліпці можуть посвідчити, що я кажу правду. Поки я в них робила, він мені весь час спокою не давав. Бідна я сирота, бідна! Доле моя нещаслива! Хіба я могла оборонитись від такого чоловіка? Кричати почала, то він мене побив і зробив, що хотів... Де ж я тепер подінуся з цією дитиною, де? От свідки скажуть і підтвердять,— вигукувала вона з риданнями.
Але виявилось, що свідки нічого не можуть підтвердити, крім пліток і здогадів, отож Євка знову почала доводити й переконувати, і, нарешті, як останній доказ, розповила дитину і поклала її перед суддями. Немовля дригало голими ніжками й заливалося плачем.
— Самі подивіться, вельможні панове судді, чиє воно... і ніс такий, як картоплина, і очиці його — карі, маленькі. Риска в риску, ніхто інший, як Борина! — голосила вона.
Тут вже й судді не могли втриматися від сміху, а люди просто реготали, аж качалися, і, придивляючись то до Євки, то до дитини, то до Борини, вголос робили зауваження.
— Оце так панночка — чисто кішка обдерта!
— Борина — вдівець, чого б йому не одружитися, а хлоп'я згодиться в підпасичі.
— Линяє вона, як корова навесні!
— А красуня яка! Тільки соломою напхати та в просо поставити — всі ворони розлетяться.
— Вже й так собаки тікають, коли Євуся селом іде!
— А пика наче помиями вимащена!
— Бо дівка хазяйновита, вмивається лише раз на рік, щоб на мило не витрачатись...
— Євреям печі топить, от їй і ніколи, тож і не дивно. Сипалися жарти й зауваження, дедалі злісніші й дошкульніші.
Євка змовкла і тільки дивилася на людей безтямним поглядом загнаної тварини та наче щось обмірковувала.
— Тихо! Гріх знущатися з чужого нещастя! — крикнула Домінікова так голосно, що люди відразу змовкли і дехто став зніяковіло чухати потилицю.
Справа скінчилася нічим.
Борина відчув незмірне полегшення, бо хоч він і не був винен, але дуже боявся людського поговору. Та й суд міг присудити, щоб він платив, бо це закон: ніколи не знаєш, кого він за карк схопить,— винного чи невинного. Адже бувало так не раз, і не два, і не десять разів.
Він одразу вийшов на вулицю і, чекаючи Домінікову, став міркувати й зважувати усі подробиці справи. Він ніяк не міг зрозуміти, чому Євка подала на нього скаргу.
— Ні, це не вона своєю головою придумала, це хтось інший через неї хотів мені дошкулити. Але хто?
Вони з Домініковою й Шимеком пішли до корчми чогось випити і трохи закусити, бо вже було далеко за полудень. В корчмі Домінікова обережно натякнула йому, що вся Євчина справа — мабуть, робота його зятя-коваля, але Борина цьому не повірив.
— Яка ж йому з того користь?
— А така, щоб вам дошкулити та на посміховисько виставити. Є такі люди, що для своєї втіхи раді б з інших шкуру живцем здерти.
— Дивно мені, що Євка подала скаргу. Я нічим її не скривдив та ще й за хрестини цього байстрюка дав ксьондзу мішок вівса.
— Вона ж у мельника робить, а той з ковалем приятелює. От і міркуйте...
— Міркую, але нічого зрозуміти не можу. Випиймо ще.
— Спасибі, випийте спершу ви, Мацею!