Вони випили раз і другий, з'їли другий фунт ковбаси й півхлібини. Старий купив в'язку бубликів для Юзі й зібрався їхати.
— Сідайте, Домінікова, зі мною, поговоримо дорогою. Нудно самому.
— Добре, я тільки забіжу до костьолу, прочитаю молитву. Вона пішла, але хутко повернулася, і вони поїхали.
Шимек поволі плентався за ними візком. Візок був запряжений однією конякою, та й піски були глибочезні. Хлопця трохи розібрало, бо він не звик пити, та ще й був приголомшений судом. Він усю дорогу куняв у візку, а часом, прокидаючись, побожно хрестився, зривав з голови шапку і, безтямно дивлячись на хвіст свого коня, наче це було обличчя судді, бурмотів: «Порося наше, все біле, тільки біля хвоста чорна латочка».
Сонце вже хилилося на захід, коли вони в'їхали в ліс.
Борина й Домінікова говорили мало, хоч сиділи поруч на передньому сидінні. Але нечемно було сидіти мовчки, мов якимсь нелюдам, отож вони перекидалися час від часу слівцем, так, аби не заснути та щоб у горлі не пересохло.
Борина підганяв кобилу, бо вона пленталася чимраз тихше і від спеки та втоми вся спітніла, часом посвистував і мовчав, щось обчислюючи та зважуючи в думці, і частенько скоса поглядав на стару, на її сухе, наче з воску вилите обличчя з численними застиглими зморшками. Вона весь час ворушила беззубим ротом, ніби молилася подумки, і тільки часом насувала нижче на лоб червону хустку, бо сонце світило їй просто в обличчя, і знову сиділа нерухомо, лише темні очі її горіли.
— Ви вже викопали картоплю? — спитав нарешті Борина.
— Вже. Цього року добре вродила.
— Буде чим свиней годувати.
— Я вже годую кабанчика — на масницю може придатись...
— Певне, певне... Казали, до вас Валек Рафалів старостів засилав з горілкою?
— Не він один... Але даремно гроші марнують... Не для таких моя Ягуся, ні!
Вона підвела голову і втопила свої яструбині очі в Борину, однак обличчя його залишалося холодно-спокійним і байдужим. Ще б пак! Адже він статечна, поважна людина, не вітрогон який. Вони довго не казали ні слова, так, наче цим мовчанням випробовували одне одного.
Борині ніяк було першому почати — не годилося це йому, першому господареві в Ліпцях, та й літа його не такі. Як це — просто взяти й сказати: так, мовляв, і так, Ягуся йому до вподоби? Є в нього гордість і кмітливість...
Але вдачі він був запальної, і злість його брала, що він мусить так стримуватися, кружляти навколо.
Домінікова здогадувалась, що його так тривожить і злостить, але жодним слівцем не допомогла йому. Вона поглядала то на Борину, то в блакитну далечінь і нарешті мовила:
— Спека яка — наче в жнива.
— Правду кажете.
Обабіч дороги могутньою стіною тягнувся бір, і крізь нього не пробивався з полів навіть подув вітерця. Сонце стояло над головою і так припікало, що розімлілі дерева завмерли, знеможено звісивши верховіття над дорогою, і тільки час від часу струшували з себе бурштинову глицю, що, кружляючи, падала долі. Грибний запах болота й зопрілого дубового листя лоскотав ніздрі.
— А знаєте, Мацею, дивуюсь я та й інші теж — як це такий господар, як ви, що й голову на плечах має, і землі стільки, і від людей пошану, як це у вас, приміром, немає охоти зайняти яку-небудь посаду?
— Правду ви кажете — нема охоти. Навіщо мені це? Був я три роки солтисом, тільки й того, що свої гроші доплатив. А скільки коней ганяв, скільки намучився й набігався — гірше, ніж той рудий пес! Та й господарство марнуватися стало — такі збитки й занепад, що стара зі мною весь час лаялась, доброго слова я від неї не чув.
— Звісно, вона мала свій розум. А проте, начальством бути — і шана, і прибуток.
— Спасибі! Стражникові кланяйся, писарю чи там якомусь голякові з управи — теж. Велика тобі шана! Селяни податок не платять, міст завалився, собака сказився, кілком голову комусь розвалили — хто винен? Солтис! З нього штраф цуплять. Прибуток — ще б пак! Мало я писареві в повіт переносив і яєць, і курей, і гусей!
— Правду ви кажете. Але Петрові, відколи він війтом став, ведеться непогано: і земельки прикупив, і клуню поставив, і коні в нього — як змії.
— Так воно, так, та не відомо, що від цього залишиться, коли його Урядування скінчиться.
— Ви так думаєте?
— В мене очі є, та й розумію дещо...
— А Петро загордував. Навіть з ксьондзом сварки заводить.
— Щастить йому, бо в нього жінка така. Він урядує, а вона все господарство в руках тримає.
Вони знов деякий час помовчали.
— А ви, Мацею, старостів ні до кого не засилатимете? — обережно запитала Домінікова.
— Е, в мене вже до жінок немає охоти. Старий.