— Таке говорите! Той старий, що вже ходити не здужає, ложки страви до рота не донесе, на піч не вилізе. Бачила я, який ви клунок жита на плечі завдавали.
— Я ще при здоров'ї, це правда, та хто за мене піде?
— Спробуйте посватати, то й побачите.
— Старий я, діти дорослі. Та й абикого не візьму.
— А ви тільки запишіть землю, то за вас найкраща піде.
— Заради землі? От свинство! За ті морги найчистіша дівчина піде хоча б за діда, що під костьолом стоїть.
— А хіба чоловіки за приданим не женуться, га?
На це Борина не відповів нічого, тільки шмагнув батогом кобилу так, що вона рушила з місця чвалом. Обоє довго мовчали.
Тільки коли вже виїхали на шлях під тополі, Борина, який весь час кипів від люті й обурення, раптом вибухнув:
— І що воно діється на світі — чорти б його узяли! За все плати, навіть за добре слово! Вже так погано, що гірше й бути не може! Вже й діти проти батьків повстають, послуху від них і не питай, і всі гризуться між собою, як собаки.
— Бо дурні, забули, що свята земля однаково всіх укриє.
— Ледве підросте такий парубок, а вже до батька чіпляється: віддай, мовляв, мою частину! Із старих глузує. Паскуди, на селі їм тісно, порядки старі не до сподоби! Дехто навіть одягатися по-нашому соромиться.
— Це все через те, що бога не бояться.
— Через те, не через те, а погано.
— І краще не буде, ні.
— Де там! Хто їх присилує?
— Кара божа! Але прийде година страшного суду, прийде. А скільки народу раніше загине — і перелічити не можна!
— Часи такі, що краще б мор прийшов на всіх.
— Часи... А люди хіба не винні? А коваль? З ксьондзом свариться, людей бунтує, морочить, а дурні йому вірять.
— Цей коваль — нещастя моє. Покарав господь зятьком!
Так вони скаржились одне одному, і лаяли все на світі, поглядаючи на село, яке дедалі чіткіше виднілося крізь тополі.
Біля кладовища вже здалека червоніли ряди похилених жінок, оповиті легким туманом куряви; незабаром стало чути глухий монотонний стукіт бительниць, що його доносив вітер, здіймаючись з низинних лук.
— Добра година тіпати льон. Я біля них злізу, бо там і моя Ягуся.
— Я трохи зверну з дороги і підвезу вас.
— Які ви добрі, Мацею, аж дивно,— мовила Домінікова, хитро посміхаючись.
Борина звернув з битого шляху на польову дорогу, що тяглася аж до воріт кладовища, і підвіз свою супутницю туди, де під сірою кам'яною огорожею, в затінку беріз, кленів і похилих надмогильних хрестів кілька десятків жінок ретельно тіпали льон. Над ними стояла хмара куряви, довгі волокна чіплялися за жовте листя беріз, висіли на чорних раменах хрестів. Неподалік, на жердинах, простягнених упоперек над ямами, де горів вогонь, сушився вологий ще льон.
Дзвінко стукотіли бительниці, і ряди жінок схилялися короткими рвучкими рухами. Тільки час від часу якась із них випростову-валась, витріпувала пасмо льону від решток костриці, скручувала в кульку чи трубочку й кидала на простелене біля неї рядно.
Сонце, що вже сідало за лісом, світило жінкам просто в очі — а їм хоч би що! Робота, сміх, веселий гомін не вщухали ні на мить.
— Боже поможи! — гукнув Борина Ягні, яка працювала перша скраю. Вона була в сорочці, червоній вовняній спідниці, запнута хусткою від куряви.
— Спасибі! — відповіла вона весело, підводячи на нього великі сині очі, і усміх осяяв її гарне, засмагле обличчя.
— Що, донечко, сухий? — запитала стара, обмацуючи витіпаний льон.
— Сухий, як перець, аж ламається.— Ягна знову глянула на Бо-рину з таким усміхом, що в нього затремтіло все тіло. Він свиснув батогом і від'їхав, а дорогою весь час оглядався, хоч Ягни вже й не було видно. Вона, мов жива, стояла в нього перед очима.
«Дівчина, як лань! — думав він.— Оця мені саме до пари!»
IV
Була неділя — тихий, вересневий день, осяяний сонцем, оповитий осіннім павутинням.
На стерні, відразу за клунею, паслась сьогодні вся худоба Борини, а під високою пишною скиртою, оточеною пухнастою щіткою пророслого жита, лежав Куба, поглядаючи на худобу, і навчав Вітека молитов. Він частенько покрикував на нього або й штурхав пужалном, бо хлопчик весь час збивався й бігав очима по садках.
— Ти запам'ятовуй, що я кажу — адже це молитва! — серйозно повчав Куба.
— Та я ж слухаю, Кубо, слухаю.
— То чого ж ти очі витріщаєш на садки?
— Та мені здається, у Клембів є ще яблука.
— А тобі їх захотілось? Ти їх садив, га? Повтори «Вірую».
— Адже ви, Кубо, теж не виводили куріпок, а спіймали цілу зграю.
— Дурню! Яблука — Клембів, а куріпки — божі, розумієш?