— Але ж ви спіймали їх на панському полі.
— І поле — боже. Диви, який розумний! Ану, повтори «Вірую». Вітек похапцем повторював молитву, бо в нього вже боліли ноги від довгого стояння на колінах.
— Здається мені, кобила зайшла в Міхалову конюшню! — гукнув він, готовий вже схопитися й бігти.
— Не дивися на кобилу, а повторюй молитву.
Вітек похапцем докінчив молитву, але вже не міг витримати, присів навпочіпки й крутився на всі боки. Помітивши на сливовому дереві зграю горобців, він жбурнув у них грудкою і знову став бити себе в груди.
— А «Богородицю» проковтнув, як гниличку!
Вітек прочитав «Богородицю» з глибоким полегшенням і, розбуркавши Лапу, що спав поряд, почав з ним вовтузитись.
— Усе б ти вибрикував, як дурне теля.
— А куріпки ксьондзові віднесете?
— Віднесу.
— Краще б ми спекли їх у полі.
— Спечеш собі й картоплі. Бач, чого захотів!
— Дивіться-но, вже йдуть до костьолу! — скрикнув Вітек, побачивши крізь тини й дерева червоні хустки, що миготіли на дорозі.
Сонце припікало добре, всі двері й вікна були відчинені навстіж. Люди ще вмивалися біля призьб, дівчата розчісували й заплітали коси. Де витріпували святкову одежу, зім'яту від довгого лежання в скрині, а де вже й виходили на дорогу. Мов червоні маки чи жовті жоржини, що доцвітали біля стін, або жовтогарячі нагідки та красолі, йшли пишно вбрані дівчата й жінки. Ішли парубки, діти, ішли чоловіки в білих каптанах, схожі здалека на величезні снопи жита. Всі вони, не поспішаючи, прямували до костьолу дорогою над ставом, в якому, мов у золотій чаші, відбивалося сонце й сліпило очі.
А дзвони все виспівували радісними голосами, нагадуючи, що сьогодні неділя, відпочинок, молитва.
Куба чекав, поки скінчать дзвонити, але не міг дочекатися; заховав куріпок під полу і сказав:
— Вітеку, коли віддзвонять, зажени скотину в хлів і йди до костьолу.
І він швидко, наскільки дозволяла йому хвора нога, пішов уздовж садків стежкою, так рясно всипаною листям, що нога ступала наче по жовтому килиму.
Дім ксьондза стояв через дорогу напроти костьолу, в глибині величезного саду, повного зелених ще грушок і рум'яних яблук.
Куба нерішуче зупинився біля ґанку, оповитого почервонілими лозами дикого винограду. Він несміло поглянув на вікна, на сіни, відчинені навстіж і, не зважуючись зайти, відступив до великої клумби, повної троянд, айстр та левкоїв, від яких линули солодкі, п'янкі пахощі.
Зграя білих голубів то походжала по зеленому, замшілому даху, то злітала на ґанок.
Ксьондз ходив у садку з требником у руці. Він раз у раз трусив то грушу, то яблуню, і чути було, як плоди важко падають на землю; він збирав їх у полу сутани й відносив до хати.
Куба заступив йому дорогу й покірно вклонився в ноги.
— Що скажеш? Ага... Це Куба Боринин.
— Авжеж, ваша велебність. Ось кілька куріпок вам приніс.
— Дякую. Іди за мною.
Куба зайшов у сіни й зупинився біля порога — в кімнати він не зважувався зайти і тільки заглядав туди крізь відчинені двері. Він побожно перехрестився на ікони, що висіли по стінах, і зітхнув. Його так засліпила розкіш цієї кімнати, що в нього сльози виступили на очах і дуже хотілось помолитись, але він не зважувався стати на коліна на блискучій слизькій підлозі, щоб не забруднити її. До того ж і ксьондз одразу вийшов у сіни, дав йому злотий і сказав:
— Ну, спасибі, Кубо, ти хороша людина, побожна. Я знаю, ти кожної неділі ходиш до костьолу.
Куба знову вклонився йому в ноги. Радість так його приголомшила, що він і незчувся, як опинився на дорозі.
— Ого, за кілька куріпок такі гроші! Добродію наш любий! — шепотів він, оглядаючи монету.
Не раз він носив ксьондзу різну дичину, зайчат або гриби, але ніколи ще не одержував стільки — щонайбільше кілька мідяків чи й так, добре слово.
А сьогодні, господи Ісусе! Цілий злотий! І в кімнату його запросив, і стільки приємностей йому наговорив. Ісусе!
Кубу наче схопило щось за горло, сльози самі бігли з очей, а в серці так пекло, немов хтось насипав йому жару за пазуху.
Тільки ксьондз так може вшанувати людину, тільки він один! Хай йому дасть здоров'я бог і мати божа Ченстоховська. Добра він людина, добра. А на селі його, Кубу, і парубки, і господарі, і інші частенько обзивають кульгавим, і дармоїдом, і неробою, ніхто й доброго слова не скаже, ніхто не пожаліє, хіба що коні та собаки. А він же хазяйський син, не якийсь там підкидько, не волоцюга, а католик, християнин.
Куба підводив голову дедалі вище, випростовувався, як міг, і вже гордо, мало не з викликом, дивився на всіх — на людей, що виходили на цвинтар, на коней, що стояли біля огорожі, коло підвід. Він одягнув шапку на розпатлану голову і поволі, з гідністю рушив до костьолу, мов якийсь багач, заклавши руки за пояс і так загрібаючи хворою ногою, що курява здіймалась над ним.