Сьогодні він не залишився стояти на паперті, як личить наймитові, а почав щосили протискуватись крізь юрбу туди, де стояли самі багачі,— де стояв Борина і сам війт. Там було місце для тих, хто носить балдахін над ксьондзом, хто, коли підносять дароносицю, стоїть із свічкою біля вівтаря.
Люди дивилися на Кубу з подивом і страхом, не раз йому кидали грубе слово чи погляд, мов собаці, який лізе туди, куди його не просять. Але сьогодні Кубу це не зачіпало. Він стискав у кулаці гроші, і на серці в нього була така добрість і лагідність, як це завжди буває після сповіді.
Почалася обідня.
Куба став на коліна біля самої решітки й співав разом з усіма, побожно дивлячись на вівтар, де вгорі був намальований бог-отець — сивий і строгий, достоту такий, як поміщик з Джазгової Волі. А посередині сама мати божа Ченстоховська, в золотому убранні, дивилася просто на нього. І скрізь виблискувала позолота, палали свічки, стояли букети червоних паперових квітів. Із стін, з кольорових вікон дивилися суворі обличчя святих в золотих німбах, і золоте, фіолетове проміння райдугою било в очі Куби — зовсім так, як тоді, коли купаєшся в ставку перед заходом, і сонце палає в воді. Кубі здавалося, що він — у раю, він не зважувався поворухнутись і, не зводячи очей з темного, по-материнському доброго обличчя богородиці, шепотів молитву за молитвою пошерхлими губами або співав з усієї сили так завзято, що його хрипкий рипучий голос було чути найдужче.
— Дереш ти, Кубо, горлянку, мов голодна коза! — шепнув йому хтось збоку.
— Для Ісуса і пресвятої діви...— буркнув Куба й замовк, бо в костьолі настала тиша. Ксьондз у білому стихарі вийшов на амвон, і всі дивились на нього, а він нахилився над народом і почав читати євангеліє. Барвисте проміння падало на нього з вікон, і людям здавалось, що він стоїть, наче ангел, оточений райдугою...
Потім ксьондз говорив так довго й переконливо, що не один із слухачів зітхав від щирого серця, не один витирав сльози, а дехто, опустивши очі, каявся подумки і обіцяв виправитись.
Куба дивився на ксьондза, мов на святу ікону, і йому аж дивно було, що це той самий добродій, який розмовляв з ним і дав йому злотий. Зараз він був подібний до архангела на вогненній колісниці, обличчя в нього зблідло, очі сипали блискавки, особливо коли він, піднісши голос, почав вичитувати народові за всі його гріхи — скупість, пияцтво, розпусту, шахрайство, непошану до старших і безбожність. Він закликав людей опам'ятатись, благав, заклинав, просив — так, що Куба не витримав і, відчувши себе винним в усіх цих гріхах, заридав, а за ним увесь народ — жінки, навіть статечні господарі. В усьому костьолі знявся плач, схлипування, шморгання носами. Ксьондз повернувся обличчям до вівтаря і, ставши на коліна, читав покутню молитву. Стогін знявся в юрбі, і вона, мов ліс, піднятий ураганом, впала ниць на підлогу, аж курява знялася, і ніби хмара оповила людей, які з криком, сльозами й зітханнями благали бога змилуватись.
Потім настала тиша, повна молитовної щирої розмови з богом. Почалася пізня обідня. Орган гудів придушеним, покірним і глибоким голосом, а душа в Куби завмирала від насолоди і невимовного щастя.
Голос ксьондза раз у раз підносився над юрбою й плив над похиленими головами, виголошуючи проникливу святу молитву. Дзвони виспівували славу, кадильний дим здіймався запашним стовпом і хмарою плив над людьми, які молились, стоячи на колінах. Кубу наповнювала така насолода, що він тільки зітхав і то підіймав руки, то бив себе в груди й завмирав у солодкому знесиллі. Шепіт молитов, зітхання, раптові вигуки і навіть стогони лунали навколо, а світло, запах ладану, музика органа оповивали душу Куби, наче дивний сон.
— Ісусе! Ісусе коханий! — шепотів він, засліплений і майже непритомний, міцно стискаючи в долоні свій злотий. Коли після піднесення чаші Амброжій почав обходити всіх з тацею, побрязкуючи грішми,— аби люди чули, що він збирає на свічки,— Куба встав, кинув і свою монету на піднос і довго, як це робили багачі, вибирав собі здачу — двадцять копійок і шість грошів.
— Бог тобі віддячить! — почув він з приємністю.
Коли розносили свічки, бо служба була з хресним ходом, Куба сміливо простяг руку, але, хоч йому страшенно хотілося взяти цілу, взяв маленьку свічку, майже недогарок, бо зустрівся з суворим, осудливим поглядом Домінікової, яка стояла біля нього з Ягусею. Куба похапцем запалив свою свічку, побачивши, що ксьондз підніс дароносицю й повернувся до народу. Всі впали ниць.