Ксьондз заспівав молитву, поволі зійшов з приступок вівтаря й рушив проходом, який раптово утворився між рядами співаючих людей та свічок, що пломеніли вогниками. Так він ішов, оточений яскравими барвами, а стогнучий спів линув за ним слідом. Нарешті процесія рушила, гримнув орган, ритмічно задзвонили дзвоники, народ підхопив молитву й заспівав одним могутнім голосом віри. Попереду юрби в сяйві хистких вогнів миготів срібний хрест, погойдувалися статуї святих у фольгових коронах, прикрашені тюлем і мереживом. А вже у великих дверях, крізь які в хмарах диму кадильниць сяяло сонце, замайоріли на вітрі похилі корогви, залопотівши крилами, мов зелені й пурпурові птахи.
Процесія обходила костьол.
Куба ішов, затуливши долонею свічку, і вперто тримався біля ксьондза, над яким Борина, коваль, війт і Томек Клемо несли червоний балдахін. Під ним блищала золота дароносиця, залита сонцем, і крізь скляне дно просвічували білі облатки причастя.
Куба ішов, наче уві сні, і раз у раз спотикався та наступав іншим на ноги.
— Тихо, ти, роззяво!
— Опудало, кульгава сатано! — лаяли його люди, а інколи й штурхали.
Але Куба не чув нічого. Хор гримів, як один могутній голос, спів молитов здіймався хвилями і бив у бліде сонце, дзвони гули мідними горлянками, аж тремтіли липи й клени, і раз у раз червоний листок, відірвавшись від гілки, падав ниць, мов підбитий птах, а високо вгорі, над процесією, над вершинами дерев, похилених над вежами костьолу, кружляла зграя сполоханих голубів.
Після відправи народ посунув на цвинтар біля костьолу. Вийшов разом з іншими й Куба, але сьогодні він не поспішав додому, хоча й знав, що на обід буде м'ясо дорізаної корови. Він на кожному кроці зупинявся, перемовлявсь із знайомими і протискувався ближче до своїх хазяїв. Антек з дружиною стояли в гурті сусідів і розмовляли, як це звичайно буває в неділю після обідні.
А в іншому гуртку, вже за ворітьми, на дорозі, головував коваль, дужий чоловік, одягнений зовсім по-міському,— в чорному піджаку, закапаному на плечах воском, в синьому картузі, в штанах навипуск та з срібним ланцюжком на жилетці. На червоному його обличчі стирчали руді вуса, волосся кучерявилось. Він говорив голосно, весело реготав: насмішник був на все село — не дай боже потрапити йому на язик! Борина весь час поглядав на нього та прислухався до його слів: він побоювався коваля, знаючи, що той рідного батька не промине глузуванням, а тим більше тестя, з яким воював за жінчин посаг. Але Борина не встиг дослухати, що він каже, бо саме в цю хвилину побачив Домінікову з Ягною, які виходили з костьолу. Вони йшли поволі, тому що людей на цвинтарі було дуже багато, і мати з дочкою раз у раз зупинялися, щоб привітатися й порозмовляти, бо хоч тут усі були з одного села, усі родичі та куми, хоч частенько гомоніли через тин або сидячи рядком на межі, але все ж таки поговорити біля костьолу було приємно, та й годилося за звичаєм.
Домінікова тихим, солодким голосом говорила щось про ксьондза, Ягна розглядала людей. На зріст вона була рівна з найвищими чоловіками, а причепурилася сьогодні так, що хлопці не могли відвести від неї очей. Вони стояли юрбою на дорозі та біля воріт, курили цигарки й посміхалися, дивлячись на неї. Вона й справді була красуня й чепуруха, а станом і поставою не всяка поміщицька дочка могла з нею зрівнятись. Дівчата, та й заміжні жінки, проходячи мимо, зупинялися, щоб помилуватися на її смугасту спідницю, що мінилася на ній всіма барвами, мов райдуга, на її високі чорні черевики, зашнуровані червоними шнурками аж до білих панчіх, на її зелену оксамитну корсетку, так рясно вигаптувану золотом, що аж в очах рябіло, на разки бурштину й коралів, що оповивали її повну білу шию. З намиста спадали на плечі пучки різнобарвних стрічок, і коли Ягна йшла, вони звивалися за нею, барвисті, як веселка.
Але Ягна не бачила заздрісних поглядів. Своїми синіми очима вона ніби шукала когось в юрбі. Зустрівшись з жадібно втопленим у неї поглядом Антека, вона вся залилась рум'янцем, смикнула матір за рукав і, не чекаючи на неї, пішла вперед.
— Ягно! Почекай! — гукнула їй вслід мати, вітаючись з Бориною. Ягна зупинилась на дорозі, де її відразу колом оточили парубки, почали вітатись і злісно кепкувати з Куби, який ішов слідом і дивився на неї, мов на ікону.
Куба тільки сплюнув і побрів додому. Його хазяї вже пішли, та й до коней треба було заглянути.
— Ну, зовсім, як намальована! — вигукнув він несвідомо, вже сидячи на ґанку.