— Хто, Кубо? — спитала Юзя, готуючи обід.
Куба опустив очі — йому стало соромно і страшно, щоб не довідались.
Але за ситним і довгим обідом він швидко забув Ягну. Була й капуста з горохом, і м'ясо, і юшка з картоплею, а під кінець подали чималу миску ячної каші, засмаченої салом.
Всі їли мовчки, не поспішаючи, і, тільки задовольнивши перший голод, стали розмовляти.
Юзя була сьогодні за господиню. Вона лише зрідка сідала на край лавки й їла поспіхом, пильно стежачи, чи всім вистачає, чи не треба принести з хати горщок і підсипати страви, щоб не казали, ніби в мисці дно видно. Обідали на ґанку, бо день був тихий і теплий.
Лапа крутився поруч і скиглив, терся об ноги хазяїв і заглядав У миски. Час від часу йому хтось кидав кістку, і він, схопивши, тікав з нею під призьбу, але відразу ж, радіючи з присутності хазяїв і з того, що згадували його ім'я, заливався веселим гавканням і починав ганятися за горобцями, які, обліпивши тин, чекали, поки їм хтось сипне крихт.
Повз хату частенько проходили люди, вітаючись з сім'єю Бори-ни, яка хором відповідала на привітання.
— Відніс ти куріпки ксьондзові? — спитав у Куби Борина.
— Відніс, відніс! — Куба раптом поклав ложку й почав розповідати, як ксьондз запросив його до кімнати, як там у нього гарно й скільки книжок.
— Коли ж він усе прочитає? — спитала Юзя.
— Коли? А вечорами. Ходить собі по кімнатах, чай п'є і читає.
— Мабуть, усе божественні! — додав Куба.
— Та вже ж не букварі.
— А газету йому щодня сторож приносить,— несміливо зауважила Ганка.
— Бо в газетах пишуть про все, що в світі діється,— озвався Антек.— І коваль, і мельник теж одержують газету.
— Е, яка там у коваля газета! — ущипливо сказав Борина.
— Така сама, як і в ксьондза,— гостро відповів Антек.
— А ти читав? Знаєш?
— Знаю. Читав, та ще й не раз.
— І не порозумнішав нітрохи від того, що приятелюєш з ковалем.
— У вас, батьку, тільки той і розумний, у кого землі моргів з п'ятнадцять або корів з десяток.
— Заткни пельку, поки я ще добрий! Тільки й чекаєш, аби з батьком погризтися. Видно, хліб тебе розпирає... мій хліб!
— Кісткою мені ваш хліб у горлі стоїть.
— Шукай собі кращого. На Ганчиних трьох моргах булки їстимеш.
— Картоплю жертиму, але ніхто мені не буде дорікати.
— Хто? Я тобі дорікаю?
— А хто ж, як не ви? Роби, як віл, та ще й слова доброго не почуєш!
— У чужих людей краще. Робити не треба, а все дають.
— Звісно, краще.
— То йди до них, спробуй.
— Голіруч не піду.
— Дам тобі кийка — щоб було чим собак відганяти.
— Батьку! — гримнув Антек, схопившись з лави, але відразу ж сів назад, бо Ганка смикнула його за пояс.
Старий грізно глянув на нього, перехрестився, кінчаючи їсти, і, йдучи до хати, рішуче мовив:
— На хліб до тебе не піду, ні!
Відразу після обіду всі порозходилися, тільки Антек сидів на ґанку і про щось думав.
Куба пустив коні пастися в конюшину за клунею, а сам ліг під стіжком трохи заснути, але спати не міг. Болів живіт від з'їденого за обідом, дошкуляла думка, що якби він мав рушницю, то міг би стріляти пташок, а інколи й зайчика підстрелити та щотижня відносити ксьондзові.
«Коваль міг би зробити рушницю. Таж він змайстрував лісникові таку, що як стрельне в лісі, то аж на селі чути.
Механік, чорт би його взяв! Але за таку рушницю треба карбованців п'ять заплатити,— міркував Куба.— А звідки їх узяти? Іде зима, треба кожух купити, чоботи теж довше, ніж до Нового року, не витримають. Правда, хазяїн винен ще десять карбованців, штани й сорочку. Кожух коштуватиме карбованців з п'ять... Ні, короткий буде... Чоботи карбованців зо три... та й шапку треба б купити... А карбованця занести його велебності на помин батьків... Стерво... нічого не залишиться!»
Він сплюнув і почав визбирувати з кишені крихти тютюну, та раптом намацав монети, про які зовсім забув.
— Є і в мене готові грошики!
Йому раптом перехотілося спати: з корчми линули далекі, притишені звуки музики, чулися голоси.
«Танцюють, паскудники, і горілку п'ють, і цигарки курять!» — зітхнув Куба й знову ліг ниць.
Дивлячись на спутаних коней, які збилися в купу, покусуючи одне одного, він думав, що треба і йому ввечері зайти до корчми й купити тютюну та хоч здалеку подивитись, як люди випивають.
Він раз у раз виймав з кишені монети й поглядав на сонце. Воно було ще високо і так повільно посувалося сьогодні до заходу, ніби теж хотіло відпочити в неділю... А Кубу так тягло до корчми, що він витримати не міг, перевертався з боку на бік та аж стогнав від нетерплячки. Але зараз не можна було йти, бо саме в цю мить вийшли з-за клуні Антек з Ганкою і подалися межею в поле.