Антек ступав попереду, а за ним Ганка з хлоп'ям на руках. Вони часом обмінювались кількома словами і йшли поволі. Антек інколи нахилявся і торкав рукою стебла врун.
— Гарні... Густі, як щітка,— буркнув він, обводячи поглядом ділянку, яку засівав для себе, відробляючи за це батькові.
— Густі, правда, але батькові все одно кращі — як ліс,— мовила Ганка, дивлячись на сусіднє поле.
— Бо там земля краще угноєна.
— Було б у нас три корови, то й ми б свою землю краще підживили.
— Добре було б ще й коня свого мати...
— І приплід був би на продаж. А так що? Кожну дрібницю, кожну соломинку батько підраховує, наче це не знати що.
— І раз у раз дорікає...
Обоє змовкли, бо серце їм залило почуття образи, жаль, гнів, глухе болісне обурення.
— Лише моргів з вісім нам і припало б,— вигукнув Антек несвідомо.
— Авжеж, не більше. Тут і Юзька, і ковалиха, і Гжеля, і ми,— вираховувала Ганка.
— Ковалеві можна було б грошима сплатити і залишити собі хату й п'ятнадцять моргів.
— А є в тебе чим виплатити? — Ганка навіть застогнала від гострого почуття безсилля, і сльози потекли в неї по щоках, коли вона обвела поглядом свекрові поля, цю землю, чисту як золото, де і пшеницю, і жито, і ячмінь, і буряки — все можно було сіяти... Стільки добра, й все чуже, чуже!
— Не реви, дурна, адже вісім моргів з цього наші...
— Хоч би половину лише, та хату, та он те поле, що під капустою,— показала Ганка ліворуч, де зеленіли довгі рядки капусти. Вони звернули туди й сіли на краю луки під кущами. Ганка стала годувати дитину, яка розплакалась, Антек скрутив цигарку і запалив, похмуро дивлячись перед собою.
Він не говорив жінці про те, що його мучило й пекло, що лежало в нього на серці, ніби розжеврена вуглина, бо і він не зумів би цього висловити, та й вона не зрозуміла б його добре.
«Звісно, жінка, що вона тямить, що може зміркувати? Живе собі, мов тінь, яка біжить за людиною. Господарство, діти, кумасі — оце й увесь її світ. Всі вони такі, всі...» — подумав він з гіркотою, і в нього стислося серце.
«Оцьому птахові, що літає над луками,— краще, ніж деяким людям. Який у нього клопіт? Літай собі та співай, а господь бог засіває для нього поля — тільки збирай та підживляйся...»
— А хіба в батька немає грошей? — почала Ганка.
— Звідки ж?
— Адже він Юзьці такі корали привіз, що корову можна було б на ці гроші купити. І Гжелі завжди посилає через війта.
— Посилати посилає,— відгукнувся Антек неуважно, думаючи про щось інше.
— Адже він інших кривдить! А одежу, що від матері-покійниці залишилась, гноїть у скрині, не дає навіть глянути. Які там спідниці, які хустки, чепці, намиста!
Ганка довго ще перелічувала все добро, яке ховав батько, висловлювала свої жалі, кривди, надії, але Антек вперто мовчав. Нарешті їй увірвався терпець і вона шарпнула його за плече:
— Спиш, чи що?
— Ні, слухаю. Мели собі, мели, може, тобі від цього полегшає. А коли скінчиш, скажи мені.
Ганка взагалі була слізлива, та й накипіло в неї на серці,— отож вона вибухнула плачем і стала крізь сльози дорікати чоловікові, що він поводиться з нею, наче з дівкою якоюсь, не дбає ні про неї, ні про дітей.
Допекла вона Антекові так, що він нарешті схопився на ноги й розлючено закричав:
— Поголоси, поголоси ще! Може, ці ворони почують тебе й пожаліють.— Він показав очима на ворон, які летіли над луками, насунув на чоло шапку і великими кроками попрямував до села.
— Антеку! Антеку! — жалібно кликала його Ганка, але він навіть не озирнувся.
Вона загорнула хлоп'я і, плачучи, пішла межею додому. Тяжко було в неї на серці. Ні з ким поговорити, нікому на свою долю поскаржитись. Живеш відлюдьком, навіть до сусідів не можна піти і серце вилити. Дав би їй Антек сусідів! Сиди вдома, працюй, як той віл, догоджай усім, та ще й слова доброго не почуєш. Інші до корчми ходять, на весілля... А цей Антек... Хіба йому можна догодити? Часом такий м'який, хоч до рани тули, а потім знову цілими тижнями й словечка не мовить, і не гляне — мовчить та про щось думає. Воно, правда, є про що думати! Хіба не час батькові переписати на них землю, жити біля дітей в спокої? А вже як вона йому годила б — і рідному батькові не було б у неї краще...
Ганка хотіла присісти до Куби, але він притулився до стогу і вдавав, що спить, хоч сонце світило йому просто в очі. Тільки коли вона зайшла за клуню, він підвівся, струснув з себе солому і став пробиратися попід садками до корчми. Його мучили монети, що лежали в кишені.