Корчма стояла край села за будинком ксьондза, на початку обсадженої тополями дороги. Людей було ще мало, музика часом награвала, але майже ніхто не танцював, бо ще не стемніло. Молодь блукала по саду або юрмилася біля входу та попід стінами, де на свіжих жовтих колодах сиділо багато жінок і дівчат. Велика кімната з чорною закіптюженою стелею була майже порожня. Невеличкі закурені віконця пропускали так мало червонястого призахідного світла, що тільки на витоптаній підлозі лежала світляна смужка, а по кутках був морок. Якісь люди сиділи за столом біля стіни, але Куба ніяк не міг розібрати, хто такі.
Тільки Амброжій і костьольний служка стояли біля вікна з пляшками в руках, випивали й розмовляли.
Баси гули, мов джміль, що залетів знадвору. Часом тоненько попискувала скрипка, як пташка, що підманює подругу, чи бив бубон... але хутко знову наставала тиша.
Куба підійшов просто до шинкваса, за яким сидів Янкель в ярмулці та в самій сорочці, бо в кімнаті стояла задуха. Погладжуючи свою сиву бороду, він кивав головою і читав книжку, схилившись так низько, що його очі майже торкалися сторінок.
Куба переступав з ноги на ногу, міркував, поглядав на свої гроші, чухав потилицю і стояв так довго, що Янкель глянув на нього і, не перестаючи кивати й молитися, брязнув раз-другий чарками.
— Півкварти, тільки міцної! — наважився врешті Куба. Янкель мовчки налив йому й простяг ліву руку за грошима.
— В посудину? — запитав він, змахнувши в шухляду позеленілі мідяки.
— Та вже ж не в чобіт!
Куба відсунувся на самий край шинкваса, випив першу чарку, сплюнув і окинув поглядом корчму. Випив другу, придивився до пляшки проти світла й зі стуком поставив її на шинквас.
— Дайте ще півкварти й махорки,— мовив він уже сміливіше, бо після горілки по тілу розлилося блаженне тепло й він відчув дивний приплив сил.
— Що, Кубо, гроші сьогодні одержав?
— Де там? Хіба сьогодні Новий рік?
— Може, дати тобі рисової горілки?
— Еге... грошей не вистачить... — Куба перелічив гроші й жадібно глянув на пляшки з рисовою горілкою.
— Дам у борг... Хіба я тебе не знаю, чи що?
— Не треба: хто боргує, той без чобіт мандрує,— гостро відповів Куба, та, незважаючи на це, Янкель поставив перед ним пляшку рисової горілки.
Куба відмовлявся і навіть збирався піти, але клята рисова пахла так смачно, що йому аж у носі залоскотало. Куба вже не міг витримати і випив без вагання.
— У лісі щось заробив? — терпляче допитувався Янкель.
— Ні, не в лісі. Шість куріпок спіймав у сильце, відніс ксьондзові, а він дав мені злотий.
— Злотий за шість штук! А я б за кожну дав по п'ятаку.
— А хіба вам можна їсти куріпок? — здивувався Куба.
— Це вже не твій клопіт. Принось тільки більше, я за кожну дам по п'ятаку просто в руки. Могорич поставлю, ну?
— І по цілому п'ятаку заплатиш?
— Я слів на вітер не кидаю. А за ті шість куріпок... мав би ти, Кубо, не кварту, а дві кварти рисової і оселедець, і булку, і пачку махорки... Розумієш?
— Авжеж, дві кварти рисової і оселедець... Що я, тварина дурна, чи що... все розумію... Дві кварти рисової, і махорки, і булку... і цілий оселедець.
Горілка вже трохи затуманила Кубі голову.
— То ти принесеш, Кубо?
— Дві кварти... і оселедець, і... Принесу. От якби в мене була рушниця,— мовив Куба, раптом трохи протверезившись, і знову почав підраховувати: — Кожух, приміром, карбованців з п'ять... Чоботи треба... На них ще три карбованці... Ні, не вистачить, а коваль заправить карбованців п'ять за рушницю... як з Рафала... Ні, не вистачить,— міркував він уголос.
Янкель хутко зробив обчислення крейдою на шинквасі і тихо шепнув йому на вухо:
— А ти, Кубо, козулю б застрелив?
— Еге, з кулака не застрелиш, а з рушниці чом не застрелити?
— Ти вмієш стріляти?
— Ти, Янкелю,— єврей, то й не знаєш, а на селі знають, що я ходив з панами в ліс воювати, там мені ногу прострелили. Отже, стріляти вмію.
— Я дам рушницю, дам пороху, усе, що треба, а ти, Кубо, все, що підстрелиш, принесеш до мене... За козулю я дам цілого карбованця... Чуєш?.. Цілого карбованця. За порох вирахую п'ятнадцять копійок, а за рушницю — адже вона псується — принесеш мені, Кубо, чвертку вівса.
— Карбованець за козулю... за порох п'ятнадцять копійок. Цілий карбованець? Отже, як це виходить?
Янкель знову почав докладно пояснювати йому.
— Вівса? Це що — я в коней з ясел його заберу? — тільки й зрозумів Куба.
— Навіщо в коней? У Борини є і в іншому місці.
— То це, виходить... — Куба витріщив очі й почав міркувати.
— Всі так роблять... А ти думаєш, звідки в парубків гроші беруться? Кожному потрібна махорка й чарочка горілки, і потанцювати охота в неділю. Звідки ж їм узяти?