— Цитьте! Дивіться-но, Гжеля і війт біжать до плебанії.
Всі глянули на той берег, на дві постаті, які хутко посувалися понад ставом.
— Еге, і Гжелю кличуть!
Але вони не вгадали: Гжеля пропустив брата наперед, а сам глянув на брички, що стояли біля плебанії, розпитав візників, придивився здалека до жандармів на ґанку і, дуже стурбований, побіг до Матеуша, який працював у Стаха. Матеуш сидів верхи на стіні, вирубуючи пази для кроков.
— Ну що, не поїхали ще? — спитав він, не припиняючи роботи.
— Ні. Лихо в тому, що ніхто не знає — нащо вони приїхали.
— Має бути щось недобре! — прошамкав старий Билиця.
— А може, це через зібрання? Начальник погрожував чоловікам, а стражники вже скрізь рознюхували, хто бунтує в Ліпцях,— сказав Матеуш, злазячи долі.
— Тоді, значить, вони по мене,— пошепки мовив Гжеля, неспокійно поглядаючи навколо. Він зблід і важко дихав.
— Мені думається, швидше за Рохом,— зауважив Стах.
— Правда — вони ж про нього розпитували! І як це мені на думку не спало! — Гжеля полегшено зітхнув, але одразу ж знову занепокоївся і сказав сумно: — Авжеж, коли вже когось мають забрати, то тільки Роха.
— Як же ми можемо його виказати? Це ж однаково, що батька рідного! — гукнув Матеуш.
— Таж проти них не підеш, про це й мови бути не може.
— Нехай би десь заховався, треба його попередити,— сказав Билиця.
— А може, тут щось інше? Може, це через війтові штуки? — нерішуче втрутився Стах.
— Хоч би там що, а побіжу попереджу його! — гукнув Гжеля й пірнув у жито, щоб городами пробратися до Борин.
Антек сидів на ґанку і на маленькому ковадлі клепав серпи. Почувши, що сталося, він злякано схопився.
— Старий щойно прийшов. Роху, йдіть-но сюди! — гукнув він.
— Що таке? — спитав Рох, визирнувши з вікна. Але не встигли вони йому відповісти, як прибіг задиханий органістів небіж Міхал.
— Антонію, до вас жандарми йдуть! Вони вже біля ставу.
— Це по мене! — зітхнув Рох, сумно похиливши голову.
— Господи! Матір божа! — зайшовши знадвору до хати, скрикнула Ганка і голосно заплакала.
— Цить! Треба щось зробити! — задумавшись, прошепотів Антек.
— Скличемо все село, і не дамо вас, Роху! — гарячкував Міхал, виламуючи товсту палицю і грізно поводячи очима.
— Не дурій! Роху, біжіть за клуню — і в жито, це перш за все! Посидьте десь у борозні, поки я вас не покличу. Швидше, поки не надійшли!
Рох заметушився по хаті, тицьнув Юзі, що лежала в ліжку, якісь папери і шепнув:
— Сховай це під себе і не кажи нікому!
І, як був, без каптана й шапки, вискочив у сад і наче у воду впав — тільки десь за клунею зашелестіло жито.
— Іди звідси, Гжелю! Ганко, роби, що робила. А ти, Міхале, тікай і нікому ані шелесь! — командував Антек, сідаючи і беручися знову до роботи. Він клепав серп так само спокійно, як досі клепав, тільки щохвилини поглядав на лезо проти світла, і очі в нього зиркали на всі боки. Гавкання собак наближалося, і незабаром почулися голоси, важке гупання і брязкання шабель...
В Антека гучно закалатало серце, затремтіли руки, але він і далі клепав рівно, акуратно, не підводячи очей, аж поки жандарми не зупинилися перед ним.
— Рох удома? — спитав війт, видно, дуже переляканий. Антек окинув поглядом увесь гурт і неквапливо відповів:
— На селі, мабуть, бо я його зранку ще не бачив.
— Відчиніть! — гаркнув хтось із жандармів, певне, старший.
— Таж відчинено! — буркнув Антек, підводячись.
Урядник і жандарми увійшли до хати, а стражники залишилися вартувати в саду й на дворі.
На вулиці зібралася мало не половина села. Всі мовчки дивилися, як жандарми перетрушують весь дім, мов копицю сіна. Антека примушували все показувати і відчиняти, а Ганка сиділа біля вікна з дитиною на руках.
Звісно, жандарми нічого не знайшли, хоч і шукали скрізь, не проминаючи жодного кутка, і один навіть поліз під ліжко.
— Еге, сидить він там й вас дожидається! — пробурчала Ганка. Урядник, побачивши на столі під розп'яттям якісь книжки, накинувся на них, як рись, і почав уважно їх гортати.
— Звідки це у вас?
— Мабуть, Рох поклав, от і лежать.
— Боринова неписьменна,— пояснив війт.
— Хто ж із вас уміє читати?
— Ніхто. Нас у школі так учили, що тепер ніхто навіть у молитовнику й слова не розбере,— відповів Антек.
Урядник передав книжки жандармові і пішов на другу половину хати.
— Вона що, хворіє? — Він підійшов до постелі, де лежала Юзька.
— От уже тижнів зо два лежить, віспа в неї.