Урядник поспіхом відступив у сіни.
— А Рох у цій кімнаті жив? — спитав він у війта.
— І в цій, і де попало, як усякий жебрак.
Обшукали всі закутки, навіть за образи заглянули. Юзя, тремтячи від страху, стежила за ними блискучими очима, а коли хтось із стражників підійшов ближче, вона заверещала не своїм голосом:
— Під себе я його заховала, чи що? Шукайте!
Коли обшук скінчився, Антек підійшов до урядника і, кланяючись йому в пояс, покірно спитав:
— А дозвольте спитати, цей Рох щось поцупив?
Урядник зблизька глянув йому в обличчя і сказав з притиском:
— Якщо виявиться, що ти його переховуєш, то удвох з ним підете, чуєш?
— Та чую, тільки ніяк не доберу, що до чого! — Антек заклопотано чухав потилицю. Урядник ще раз пильно глянув на нього й нарешті пішов.
Вони ходили й по інших хатах, зазирали туди-сюди, опитували всіх, кого зустрічали, і тільки коли зайшло сонце і по всіх вулицях вже гнали худобу з пасовиська, поїхали, так нічого й не дізнавшися.
Село зітхнуло вільніше, почалися розмови, кожен поспішав розповісти, як робили обшук у Клембів, у Гжелі, у Матеуша, і кожен оповідач бачив усе найкраще за всіх, найменше боявся і найбільше допікав жандармам.
Антек, коли вони з Ганкою залишилися самі, сказав їй тихо:
— Справа, бачу, обертається так, що не можна нам більше тримати його в себе.
— Як же так! Невже виженеш його? Таку святу людину, благодійника нашого?
— Ех, чорт би їх забрав! — вилаявся Антек, не знаючи, що робити. На щастя, зараз же прийшли Гжеля і Матеуш, і вони всі втрьох пішли радитися в клуню, бо до хати раз у раз хтось забігав розповідати, як усе було.
Вже зовсім стемніло, коли вони вийшли з клуні, Ганка подоїла корів, а Петрек приїхав з лісу. Антек негайно почав запрягати коней у бричку, а Гжеля і Матеуш, щоб замилити очі, пішли по селу, начебто шукати Роха.
Всіх це дивувало,— кожен ладен був присягнути, що Рох ховається в Борини.
— Ні, він одразу ж після обіду кудись зник і відтоді й не чути його! — казали всім обидва приятелі.
— Щастя його, бо він би вже в колодках мандрував! І, як цього і хотіли Гжеля і Матеуш, по селу вмить поширилася чутка, що Рох опівдні пішов з села.
— Пронюхав і накивав п'ятами! — раділи всі.
— І нехай би не приходив більше — нічого йому тут робити,— сказав старий Плошка.
— Заважав він вам? Чи, може, скривдив хоч чимось? — пробурчав Матеуш.
— А мало він тут баламутив? Мало вас бунтував? Ще через нього все село покарають.
— То спіймайте його і викажіть!
— Якби ви розумніші були, то вже давно б так зробили... Матеуш вилаяв його і навіть кинувся, щоб побити, ледве його втримали. Погрозивши кулаком Плошці, він пішов, та й усі стали розходитися по хатах, бо було вже пізно.
Антек тільки того й чекав. Коли вулиці збезлюділи й на селі тільки-но посідали вечеряти, а з вікон полинули пахощі смаженого сала, брязкання посуду і тихий гомін, він привів Роха до хати, де лежала Юзька, не дозволивши запалити там світла.
Старий нашвидку попоїв, зібрав свої речі і став прощатися з жінками. Ганка впала йому в ноги, а Юзька гірко, жалібно розплакалась.
— Залишайтеся з богом, може, ще колись та побачимося! — шепотів Рох із слізьми на очах, обіймаючи їх і по-батьківськи цілуючи в голову.
Антек квапив його, і він, поблагословивши дітей, перехрестився і пішов за клуню до перелазу.
— Коні чекатимуть у Шимека на Підліссі, а повезе вас Матеуш.
— Мені ще треба забігти до декого на селі... Де ми зустрінемось?
— Біля хреста на узліссі, зараз туди підемо.
— Це добре, мені треба ще багато про що з Гжелею поговорити,— І він зник у темряві, навіть кроків не чути було.
Антек запріг коні, поклав у бричку чвертку жита і мішок картоплі, довго щось пояснював Вітеку, відвівши його вбік, потім сказав голосно:
— Вітеку, одведи коней до Шимека на Підлісся й повертайся. Зрозумів?
Хлопчик тільки очима блиснув, шмагнув коней і так помчав, що Антек гукнув йому вслід:
— Тихше, поганцю, коней мені заженеш!
Тим часом Рох непомітно пробрався до Домінікової, де лежали якісь його речі, і замкнувся там у спальні.
Єнджик вартував на вулиці, Ягуся раз у раз виглядала на подвір'я, а стара, ходячи по кімнаті, тривожно дослухалась.
Рох вийшов хвилин за десять, поговорив тихенько з Домініковою і, завдавши клунок на спину, зібрався іти, але Ягуся стала благати, щоб він дозволив їй донести клунок хоча б до лісу. Рох згодився, і вони пішли через сад у поле.
Ішли межею, повільно, обережно й мовчки.
Ніч була ясна, зоряна, земля спала в тиші, і тільки в селі валували собаки.