Коли вони вже підходили до лісу, Рох зупинився і взяв Ягну за руку.
— Ягусь,— шепнув він лагідно,— слухай уважно, що я тобі скажу.
Вона кивнула, затремтівши від поганого передчуття.
Рох заговорив, мов ксьондз на сповіді. Картав її за Антека, за війта, а найбільше за Яся. Просив і заклинав усіма святими отямитись і жити інакше.
Ягуся відвернула засоромлене, почервоніле обличчя, серце в неї стискалося від муки, та коли Рох заговорив про Яся, вона сміливо підвела голову.
— А хіба я робила з ним щось погане?
Рох став лагідно пояснювати їй і доводити, якої спокуси вони обоє зазнають та до якого гріха й ганьби може довести їх нечистий.
Але вона вже не слухала його, тільки зітхала й линула думками до Яся. Її палкі уста жагуче шепотіли його ім'я, а променисті очі линули до нього і, мов птахи, кружляли над любою головою.
— Та я б пішла за ним світ за очі! — вихопилося в неї мимоволі, Рох здригнувся, зазирнув у її широко розплющені очі й замовк.
На лісовій галявині під хрестом замаячіли каптани.
— Хто там? — Рох занепокоєно зупинився.
— Це ми! Свої!
— Відпочину трохи, ноги мене вже не тримають,— сказав Рох і сів на землю. Ягуся поклала клунок і сіла трохи осторонь під хрестом у густій тіні беріз.
— Хоч би у вас не було через мене нових неприємностей!
— Е, найгірше те, що ви від нас ідете! — сказав Антек.
— Може, ще повернусь коли-небудь... може.
— Прокляті! Цькують людину, мов пса скаженого! — гукнув Матеуш.
— І за що? Боже мій, за що? — зітхнув Гжеля.
— За те, що хочу правди й справедливості для людей,— урочисто відповів Рох.
— Всім важко жити в світі, а найгірше — справедливій людині.
— Не сумуй, Гжелю, ще все зміниться на краще.
— Тільки на це й сподіваємось, страшно було б думати, що всі зусилля марні.
— Поки сонце зійде, роса очі виїсть! — зітхнув Антек, дивлячись туди, де в темряві біліло Ягусине обличчя.
— А я вам кажу: хто виполює бур'яни і сіє добірне зерно, той матиме у жнива добрий урожай.
— А якщо не вродить? Буває ж таке?
— Буває. Але кожен сіє з надією, що вродить удесятеро.
— Ну, ще б пак, кому охота дурно працювати!
Всі примовкли й глибоко замислились над тими словами.
Війнув вітер, зашелестіли над ними берези, глухо зашумів ліс, полинув нивами шелест колосся; місяць біг по небу, наче вулицею поміж рядами білих хмар; стелилися від дерев тіні, пронизані місячним сяйвом; безшумно кружляли над головами кажани. Дивний смуток стиснув усім серця.
Ягуся раптом тихо заплакала.
— Що з тобою? Що? — питав Рох лагідно, гладячи її по голові,
— Хіба я знаю... сумно мені чогось...
І всім було сумно — мов камінь лежав у всіх на серці, вони згаслими очима дивилися на Роха, який зараз здавався їм божим святим. А він сидів під розп'яттям, і Христос наче благословляв закривавленими руками його сиву, змучену голову. Старий заговорив, і в голосі його вчувалася глибока віра:
— За мене не журіться. Що я? Порошинка, мала билинка на широкій ниві. Нехай візьмуть мене, занапастять — та що ж? Адже таких, як я, залишиться багато, і кожен ладен віддати життя за народне діло... А настане час — і будуть таких тисячі, прийдуть вони з міст, прийдуть із сільських хат, з маєтків і віддадуть життя, віддадуть кров свою, впадуть одні за одними, нагромадяться, мов камені, і на каменях тих піднесеться святий жаданий храм... Він буде, кажу вам, і стоятиме століття, ніякі лихі сили не зруйнують його, бо виросте він на жертовній крові й любові...
Рох говорив, що жодна краплина крові, жодна сльоза, жодне зусилля не пропаде марно, бо, мов хліб на угноєній землі, завжди народжуються нові борці, нові сили, і настане святий день, день воскресіння з мертвих, день правди й справедливості для всієї нації.
Він говорив палко, а іноді так піднесено, що не все можна було зрозуміти, але серця слухачів окрилювали захват, і віра, і жадоба подвигу. Антек скрикнув:
— Господи! Ведіть! Піду, хоча б на смерть!
— Всі підемо, а що стане нам на заваді — зруйнуємо!
— Хто нас подужає, хто нас зупинить? Нехай тільки спробує! Всі гукали з таким захватом і так голосно, що Рох змушений був їх стримувати. Присунувшись іще ближче, він став пояснювати, яким буде цей жаданий день, та що їм треба робити, щоб він настав швидше.
Рох говорив такі важливі й несподівані речі, що вони слухали, затаївши подих, стривожено й радісно водночас, серцем приймаючи кожне слово, мов найсвятішу молитву. Бо ж він відкривав їм небо, показував рай, і очам їхнім увижалися вже наидивовижніші чудеса, а душі живила солодка надія.