— Від вас залежить, щоб так сталося! — закінчив Рох, дуже стомлений. Місяць сховався за хмарку, небо посіріло, поля запнуло туманом. Тихо загомонів ліс, тривожно зашелестіло колосся, з навколишніх сіл долинало валування собак. А всі сиділи мовчки, незвичайно тихі, сп'янілі від почутого, такі урочисті, ніби щойно прийняли велику присягу.
— Мені вже пора йти! — сказав Рох, підводячись, і став прощатися з кожним окремо. Потім, ставши навколішки, проказав коротку молитву, впав долілиць на землю і заплакав, обіймаючи її руками, наче матір, з якою прощаються навіки.
Ягуся заридала, та й чоловіки крадькома витирали сльози. Й одразу ж порозходились.
До села поверталися лише Антек і Ягуся,— інші зникли десь біля лісу.
— Гляди, нікому не кажи про те, що чула,— сказав Антек після тривалої мовчанки.
— Я з новинами по сусідах не бігаю! — сердито огризнулась Ягуся.
— Та, боронь боже, щоб війт не дізнався! — суворо провадив він далі.
Ягна, нічого не сказавши, пішла швидше, але Антек наздогнав її і йшов поруч, раз у раз зазираючи у її сердите, заплакане обличчя.
Місяць уже знову засяяв просто над дорогою, і вони йшли наче срібною, облямованою химерними тінями дерев стежкою. В Антека раптом затремтіло серце, туга розкрила свої ненаситні обійми... Він підступив так близько, що, простягши руки, міг би обняти Ягусю, але не зробив цього: не вистачило сміливості й стримувало її гнівне, зневажливе мовчання. Він тільки сказав гостро:
— Ти так летиш, наче хочеш втекти від мене.
— Правда. Побачить нас хтось — і знову плітки підуть.
— А може, квапишся до когось іншого?
— А хто ж мені заборонить? Я тепер удова.
— Правду, видно, кажуть на селі, що ти хочеш стати економкою в одного ксьондза... молодого...
Ягна шарпнулася й побігла, як вихор, з її очей пекучими потоками бігли сльози.
XI
Вже подекуди на піщаних грунтах люди виходили з серпами, де-не-де на пагорках поблискували й коси. Але в тих селах, де поля лежали в низинах, до жнив ще тільки готувалися.
В Ліпцях через кілька днів після втечі Роха всі квапливо почали лагодити все потрібне для жнив — поспіхом тесали драбини, замочували у ставку розсохлі вози, прибирали в клунях, і вони скрізь стояли повідчинювані навстіж.
Де в кого вже крутили, сидячи в холодку, перевесла, й майже біля кожної хати господарі клепали коси. Жінки пекли хліб, готували їжу на жнива, і така стояла скрізь метушня та галас, як буває в селі тільки перед великим святом.
До того ж у Ліпці з'їхалося чимало люду з інших сіл, і на шляхах та біля млина кипіло, мов на ярмарку. Селяни приїхали, щоб змолоти зерно, але, мов на злість, води було мало, на млині працювало тільки одне жорно, та й то ледь-ледь. Люди терпляче дожидали своєї черги, кожному хотілося змолоти до жнив.
Чимало люду юрмилося й біля мельникової хати — купували борошно, різні крупи, а дехто навіть і печений хліб.
Мельник лежав хворий, але все робилося за його наказом. Він гукав жінці, яка сиділа надворі, біля відчиненого вікна:
— Ріпецьким не давай у борг ні на грош — вони своїх корів водили до ксьондзового бугая, а не до нашого, то нехай тепер ксьондз їм і борошно дає!
І не могли зарадити ні прохання, ні скарги. Даремно мельничиха просила за найбідніших — мельник затявся і жодному з тих, хто водив корову до плебанії, не дозволив відпустити в борг ні фунта борошна.
— Сподобався їм ксьондзів бугай, то нехай його доять! — гукав він.
Мельничиха, яка сьогодні теж нездужала, заплакана, з підв'язаною щокою, тільки плечима знизувала і крадькома від чоловіка не одному давала в борг, скільки могла.
Прийшла Клембова і попросила півчвертки ячних круп.
— Якщо заплатите зараз, то беріть, а в борг і крупинки не дам. Клембова дуже засмутилась: вона, звісно, прийшла без грошей.
— Томаш з ксьондзом заодно, то нехай у нього й крупи просить! Клембова образилась і сказала з викликом:
— Авжеж, він за ксьондза стояв і стоятиме, а у вас ноги його більше не буде!
— Невелика шкода, малий жаль! Спробуйте молоти в іншому місці.
Клембова пішла дуже заклопотана, бо в домі не було ні гроша, і, здибавши ковалиху, що сиділа біля замкненої кузні, стала їй скаржитися на мельника й навіть заплакала. Але Магда, усміхнувшись, сказала:
— Не журіться, недовго йому панувати!
— Та хто ж подужає такого багатія? Хто?
— Як збудують у нього під боком вітряк, то подужають. Клембова аж очі витріщила від подиву.
— Мій вітряк ставить. Зараз тільки пішов у ліс з Матеушем дерево вибирати. Будуватимуть на Підліссі, біля хреста.