— Ну-ну! Міхал вітряк будуватиме! От не сподівалася! А цьому жмикруту так і треба, тепер з нього пиху зіб'ють!
Повеселіла Клембова швидко йшла додому, але, побачивши Ганку, яка прала біля хати, підійшла до неї поділитися несподіваною новиною.
Антек, який щось майстрував біля воза, почув їхню розмову і сказав:
— Магда правду каже: коваль купив у пана двадцять моргів на Підліссі і поставить там вітряка. Мельник сказиться від люті, але так йому й треба, тепер полагіднішає! Він так уже всім допік, що його ніхто не пожаліє.
— А ви про Роха нічого не знаєте?
— Нічого.— Антек відвернувся.
— Навіть дивно — третій день, як зникла людина, і невідомо, що з нею.
— Таж не раз уже так бувало, що він ходив кудись, а потім знову повертався.
— А хто з ваших до Ченстохова йде? — спитала Ганка.
— Іде Євка моя з Мацюсем. Цього року з Ліпців небагато людей збирається.
— І я піду — от перу на дорогу легшу одежу.
— А з інших сіл, кажуть, багато піде.
— Слушний час вибрали — саме, коли найбільше роботи! — буркнув Антек, але жінці не перечив, знаючи, з якої нагоди дала вона обіцянку піти на богомілля.
Поговорили ще про те, про се, аж тут прибігла Ягустинка.
— Знаєте новину? — гукала вона.— Десь з годину тому повернувся з війська Ясек!
— Терезчин чоловік? А вона ж казала, наче він повернеться тільки восени.
— Я його щойно бачила. Такий хлоп! Каже, що дуже за своїми скучив.
— Добрий він чоловік, тільки запальний дуже. А Терезка вдома?
— Вона льон у ксьондза вибирає і ще не знає, що на неї чекає вдома.
— Знову в Ліпцях зчиниться колотнеча — бо ж йому одразу про все розкажуть!
Антек уважно слухав — новина була цікава,— але до розмови не втручався. Ганка і Клембова, щиро вболіваючи за Терезку, говори, про найгірше, що могло її спіткати, але Ягустинка перебила їх.
— Під три чорти таку справедливість! Піде такий бичок на кілька років світ за очі, жінку саму покине, а потім, якщо з нею, бідолахою, гріх трапиться, ладен убити її. І всі проти неї! Де ж тут справедливість? Чоловік може там гуляти, як схоче, і ніхто йому за лихого слова не скаже! Ну й дурні ж порядки на світі! Що жінка — не жива людина, з дерева вона зроблена, чи що? А вже якщо доведеться їй відповідати, то нехай і коханець розплачується — бо ж удвох грішили! Чого це — йому тільки втіха, а їй — сльози?
— Голубонько, так воно вже споконвіку заведено, так і залишиться,— мовила Клембова.
— Залишиться людям на погибель, дияволу на втіху! Ні, я б інакше ухвалила: коли вже взяв хтось чужу жінку, то нехай вона з ним і залишається назавжди, а не схоче він, бо йому вже інша до смаку припала,— киями таке стерво та до криміналу!
Антек розреготався — його дуже насмішив Ягустинчин запал. Вона підскочила до нього і зарепетувала:
— Для вас це тільки смішки, так? Розбійники ви кляті, вам кожна люба, доки ви свого не доб'єтесь! А потім ще й знущаєтесь!
— Розкричалися, мов сороки на дощ! — невдоволено мовив Антек. Ягустинка побігла в село і прийшла аж надвечір уся в сльозах.
— Що це з вами таке? — занепокоєно спитала Ганка.
— А те, що напилась я людського горя досхочу, аж мене знудило,— крізь сльози і схлипування вимовила Ягустинка.— Знаєте, Козлиха взяла Ясека під свою опіку і все йому вибовкала.
— Не вона, то хтось інший йому розповів би — такого не приховаєш.
— Кажу вам, там вони щось страшне замишляють! Побігла я до них — нікого в хаті не було. А оце щойно заходжу — сидять обоє і плачуть, а на столі розкладені подарунки, які він їй привіз. Господи, мене наче морозом обсипало, наче я в могилу заглянула. Нічого не говорять, тільки плачуть. Матеушева мати розповіла мені, як усе було,— в мене аж волосся дибом стало.
— Не знаєте, він про Матеуша щось згадував? — стурбовано спитав Антек.
— Проклинає його так, що хай бог боронить! Матеушу це так не минеться, ні!
— А Матеуш у нього ласки не проситиме! — сердито кинув Антек і, не слухаючи більше, пішов на Підлісся попередити друга.
Він застав його в Шимека — сиділи з Настусею на призьбі і про щось тихо радилися; Антек відкликав його вбік і розказав усе.
Матеуш спершу аж захлинувся, а отямившись, вилаявся:
— Щоб її грім розбив, таку новину!
Вони пішли до села, Матеуш кривився й болісно зітхав.
— Бачу, що тобі нелегко. Шкода розлучатися? — обережно спитав Антек.
— Де там шкода, вона вже мені давно мов кістка в горлі. Ні, мене інше тривожить...
Антек здивувався, але розпитувати не став.
— За кожною шкодувати — часу не вистачить. Потрапила вона мені до рук, я її взяв — і кожен на моєму місці зробив би так само! А втіхи мав, як той пес у колодязі! Скільки того плачу, скиглення та нарікань наслухався — на десятьох вистачило б! Втечу — то вона, мов тінь, за мною ходить. Нехай тепер Ясек нею тішиться! Ні, не любощі мені в голові, а щось зовсім інше!