Агата лежала в сінях біля порога, а в хаті не було ні душі живої — вся сім'я пішла на жнива.
Ясь переніс Агату до хати, поклав на ліжко, дав їй води і приводив до пам'яті, аж поки вона не розплющила залиті сльозами очі.
— Вмираю вже я, паничу,— сказала вона, всміхаючись, мов розбуджена дитина.
Ясь хотів був побігти по ксьондза, але вона схопила його за сутану.
— Богородиця сказала мені сьогодні: «Готуйся на завтра, змучена душе!» Тож маємо ще час, паничику. Завтра!.. Дякую тобі, милосердний боже! — Вона стогнала дедалі тихіше, на її зів'ялих устах з'явився усміх, вона склала руки і, вдивляючись кудись далеко-далеко, здавалося, вся поринула у палку молитву. Ясь, розуміючи, що почалась агонія, побіг кликати Клембів.
Він заглянув до неї знову вже пополудні. Агата лежала в ліжку цілком притомна, скринька її стояла біля неї на лаві. Вона холонучими руками витягала з неї все, приготовлене на смертну годину: чисте простирало й пошивки, пляшечку свяченої води, майже нове кропило і чималий шматок свічки-грімниці, образок матері божої Ченстоховської і нову сорочку, добру вовняну спідницю, плоєний чепець, хустку і зовсім нові черевики — весь цей посаг на смерть, що його вона, жебраючи, збирала ціле життя. Вона порозкладала все біля себе на ліжку, радіючи кожній речі та вихваляючись нею перед жінками, а чепець навіть приміряла, і, подивившись у дзеркальце, прошепотіла, променіючи від щастя:
— Я в ньому на багату господиню схожа.
Вона наказала, щоб завтра від самісінького ранку на неї наділи увесь той скарб.
Їй, звісно, не перечили, ходили навшпиньки, роблячи все, щоб якомога скрасити її останні хвилини.
Ясь просидів біля неї до смерку, вголос читаючи молитви, а вона проказувала їх за ним, але щохвилини засинала з легкою усмішкою на губах.
За вечерею вона попросила яєчні, та тільки колупнула ложкою раз-другий і відсунула її від себе, а після того цілий вечір уже лежала тихо.
Коли всі полягали спати, Агата підкликала Томаша.
— Не бійся, я недовго тут вам заважатиму,— сказала вона несміливо.
На другий ранок її вбрали, як вона наказувала, поклали на ліжко Клембової, на її власній постелі. Вона сама пильнувала, щоб усе було, як годиться, сама тремтячими руками підбила ріденьку перину, налила в тарілку свяченої води, поклала на неї кропило і, впевнившись, що все зроблено як слід, попросила піти по ксьондза.
Ксьондз прийшов із святими дарами, приготував її в останню путь і доручив Ясеві залишитися з нею до кінця, бо сам кудись поспішав.
Ясь, сидячи біля ліжка, тихо читав требник. Клемби теж залишилися вдома, а незабаром прибігла Ягуся і заховалася в куток тихенько, як заєць. У хаті тільки чути було, як дзижчать мухи, люди ходили безгучно, наче тіні, співчутливо поглядаючи на Агату. Вона лежала з чотками в руках, ще цілком притомна, і прощалася з кожним, хто заходив до хати, а дітям, що юрмилися в сінях і під вікном, роздала по кілька грошів.
— Нате, помоліться за Агату!
А потім уже замовкла і кілька годин не озивалася ні до кого й словом.
Лежала, як господиня, в ліжку, під образами, як мріяла все життя. Лежала, сповнена тихої гордості й несказанного щастя, і радісні сльози сріблилися в неї на віях. Ворушила мовчки губами, щасливо усміхалася й дивилася з вікна на бездонне небо, на неозорі поля, де вже зблискували й подзвонювали коси і лягало стигле, важке жито, дивилася ще далі, на щось, видне тільки її вмираючій душі.
І от у годину, коли день уже хилився до заходу і хату залили червонясті відсвіти вечірньої заграви, вона раптом стріпнулася, сіла на ліжку і, простягши вперед руки, скрикнула якимсь чужим голосом: «Пора вже мені, пора!» — і впала горілиць.
В хаті війнуло жахом, залунали ридання, всі поставали навколішки біля ліжка, Ясь почав читати відхідну, Клембова засвітила грімницю, вмираюча промовляла за Ясем слова молитви, але дедалі тихше, дедалі слабше, язик у неї плутався, очі згасали, мов цей літній, змучений спекою день, обличчя вкривала імла вічної ночі, випустила з рук грімницю і вмерла.
Вмерла, наче найперша господиня, і Амброжій, що встиг прийти в останню хвилину, закрив їй очі. Ясь прочитав за неї палку молитву. Все село приходило помолитися і поплакати біля її тіла та заздрило такій легкій і щасливій смерті.
Тільки Ясь, зазирнувши в її мертві очі, в застигле й сіре, як земля, обличчя, позначене пазурами смерті, відчув такий жах, що побіг додому, кинувся на ліжко і, зарившись обличчям в подушки, розплакався.
Ягуся побігла за ним і, сама вражена жахом і жалем, стала його заспокоювати і витирати заплакане обличчя. А Ясь притулився до неї, мов до матері, поклав голову їй на груди і, обнявши за шию, захлинаючись риданнями, бурмотів: