Так думав Ясь, наче в лихоманці, але чимдалі, тим більше вірив він у Ягусину невинність, і в серці його зростав жаль і тиха туга. Зринали спогади про їхні зустрічі, і сонячне марево незбагненного щастя застеляло очі й пекло душу. Він раптом схопився й закричав, наче звертаючись до всього світу:
— Неправда це! Неправда! Неправда!
За вечерею він уперто дивився в тарілку, уникаючи материних очей, і, хоча говорили про смерть Агати, не втручався до розмови. Він вередував, не хотів їсти, сперечався із сестрами, скаржився на задуху в кімнаті і, тільки-но прибрали зі стола, побіг до плебанії. Ксьондз сидів на ґанку з люлькою в зубах і про щось розмовляв з Амброжієм. Ясь здалека обминув їх і, походжаючи під деревами, сумно міркував:
«А може, це й правда? Мама не стали б вигадувати!»
З вікон плебанії падали смуги світла на квітник де гралися собаки і весело гарчали один на одного. З ґанку озвався грубий голос:
— А ячмінь у Свинячій балці дивився?
— Дивився, солома ще зеленкувата, але зерно вже сухе, як перець.
— Треба б завтра ризи провітрити, вони зовсім запліснявіли. Стихар віднеси до Домінікової — нехай Ягуся його випере. А хто це приводив опівдні корову до нашого бугая?
— З Моддіци хтось. Мельник зустрів його на мосту і хотів до себе перетягти, обіцяв навіть грошей з нього не брати, але хлоп усе-таки пішов до нас!
— І розумно зробив — заплатить карбованця, а на все життя матиме добрі корови. Не знаєш, як там Клемби збираються Агату ховати?
— Таж вона на похорон цілих десять злотих залишила.
— Значить, поховаємо її з пошаною, як господиню. Та от що: скажи братству, що воску на свічки я їм продам, хай тільки трохи топленого докуплять. Завтра Міхал буде прислужувати в костьолі, а ти йди з поденщиками в поле і підганяй їх, бо барометр якийсь непевний: хоч би ще не було грози!.. Коли ж це наші богомольці йдуть до Ченстохова?
— Молебень замовили на четвер, то, певно, відразу після нього й вирушать.
Яся дратували ці розмови, він відійшов далі, до низенького тину між садом і пасікою, і став походжати по вузькій зарослій травою стежці, раз у раз зачіпаючи головою обвислі від яблук гілки.
Вечір був задушливий, пахло медом і скошеним десь за городами житом. У нерухомому гарячому повітрі важко було дихати. Обмазані вапном стовбури біліли у присмерку, наче хто порозвішував савани. Десь біля ставу дзявкотіли собаки, а з хати Клембів долинав жалобний спів.
Втомлений пережитими хвилюваннями, Ясь пішов нарешті додому. Раптом звідкілясь, наче з пасіки, до нього долинув здушений жагучий шепіт.
Він нікого не бачив, але зупинився й слухав, затаївши подих.
— Щоб тобі! Пусти, бо кричатиму!
— Дурненька... чого вириваєшся? Скривдити я тебе хочу, чи що?
— Ще почує хто! Ой, бійся бога, ти ж мені ребра переламаєш! Пусти!
Боринин Петрек і Марина, ксьондзова наймичка! Ясь пізнав їх з голосу й, усміхнувшись, пішов був далі, але, ступнувши кілька кроків, повернувся і став підслухувати, відчуваючи, як шалено калатає в нього серце. Густі кущі й темрява приховували обох, але Ясь дедалі виразніше чув короткі, уривчасті, палкі слова, що вихоплювалися, мов язики полум'я. Часом після якоїсь німотної хвилі чути було важке, часте дихання і борюкання.
— ...таку самісіньку, як у Ягусі, от побачиш! Тільки не відштовхуй мене, Марисю, люба!..
— Отак я тобі й повірила! Я не з тих... Ой, дай дихнути!.. Кущі раптом зашаруділи, щось важко впало на землю, але за хвилину знову залунав уривчастий, жагучий шепіт, приглушений сміх і звуки поцілунків.
— Вже й спати не можу, все про тебе, Марись... про тебе, кохана моя...
— Ти кожній те саме говориш! Чекала я тебе до півночі, а ти в іншої був...
Ясь наче оглух і тремтів, мов осиковий листок. Полинув садом вітер, заворушилися дерева, зашепотіли тихенько, мов крізь сон, а з пасіки так повівало пахощами меду, що дух захоплювало. Ясеві набігали на очі сльози, його кидало в жар, і тіло наливалось такою солодкою мукою, що він потягався й зітхав.
— Я про неї так тепер думаю, як про ці зорі... Вона Яся приворожила... Всі кажуть.
Ясь отямився, притулився до тину і слухав, охоплений дедалі дужчим трепетом.
— Правда... кожної ночі до нього виходить... Козлова їх у лісі заскочила...
Світ закружляв навколо Яся, в очах потемніло, і він ледве встояв на ногах. А там, у кущах, все лунали дражливі звуки поцілунків, сміх, шепіт:
— ... побачиш, ошпарю тебе окропом, як пса.
— ... тільки разик, кохана... Я ж тебе не скривджу... ось побачиш...
— Пйотрасю, бога ради, Пйотрасю!
Ясь відскочив і вихором помчав геть, чіпляючись сутаною за кущі. Прибіг додому, червоний, як буряк, весь мокрий від поту, збуджений. На щастя, ніхто не звернув на це уваги. Мати пряла біля печі, тихенько співаючи «Всі клопоти денні наші...», сестри вторували їй тоненькими голосами, підспівував і Міхал, начищаючи костьольні свічники. Батько вже спав.