— А тепер іди погуляй, іди на тополеву дорогу, там прохолодно. Ясь нічого не відповів, але, почуваючи, що мати пильно стежить за ним, на злість їй, пішов зовсім в інший бік. Він блукав по селу: постояв у кузні, дивлячись, як коваль працює молотом, зайшов на млин, блукав по городах, виходив до поля, де брали льон, та й скрізь, де тільки червоніли спідниці жінок, посидів з паном Яцеком, який пас на межі Верончиних коней, напився молока в Шимека й Настусі на Підліссі і повернувся на село тільки смерком, так ніде й не зустрівши Ягусі.
Він побачив її другого дня, на похороні Агати. Весь час, поки правили панахиду, вона так дивилася на нього, що літери стрибали в нього перед очима і він плутав слова молитви, а коли проводжали труну на кладовище, Ягуся, не зважаючи на грізні погляди органістихи, ішла майже поруч з Ясем, і, чуючи її сумні зітхання, він танув, мов сніг під весняним сонцем.
Коли труну опускали в могилу й жінки заголосили, Ясь почув і її гіркий плач, але зрозумів, що не за Агатою вона так плаче, а від тяжкої муки наболілого, скривдженого серця.
«Я мушу з нею поговорити»,— вирішив він, повертаючись з кладовища, але довго не міг звільнитися: з полудня почали з'їжджатися в Ліпці люди з далеких сіл і навіть з інших парафій, усі ті, хто хотів іти до Ченстохова. Прочани мали рушити в путь наступного ранку, одразу ж після урочистого молебня, і вже потроху збиралися, загативши своїми возами всі дороги понад ставом. Багато хто з них приходили до плебанії, і Ясеві довелося сидіти там і залагоджувати замість ксьондза всякі справи. Вже надвечір, коли випала слушна хвилина, він узяв книжку й непомітно вийшов на межу за клунею, під ту грушу, де вони не раз сиділи з Ягусею.
Звичайно, книжки він і не розгорнув, кинув її в траву і, огледівшись на всі боки, скочив у жито. Скрадаючись, мало не рачки, пробрався він на город Домінікової.
Ягуся підгортала картоплю. Не думаючи, що хтось на неї дивиться, вона раз у раз втомлено випростувалась і, спершись на лопату, сумними очима дивилась кудись у далечінь і важко зітхала.
— Ягусь! — несміливо покликав Ясь.
Ягуся зблідла, як полотно, і застигла на місці, не вірячи власним очам. Їй раптом забило дух, вона дивилася на Яся, мов на чудове видіння, щаслива усмішка заграла на враз почервонілих устах і, мов сонце, осяяла обличчя.
У Яся теж сяяли очі, а серце наче сповнилося меду. Він мовчав і, присівши на грядку, дивився на Ягусю з дивною ніжністю.
— А я боялася, що ніколи вже не побачу пана Яся.
Наче запашний вітер війнув з лук і хлюпнув Ясеві в обличчя. Він навіть голову похилив — таким невимовним щастям відлунював у його душі цей голос.
— А вчора біля Клембової хати пан Ясь і не глянув на мене...— Вона стояла перед ним, від хвилювання зашарівшися, мов квітучий кущ шипшини, ніжна, мов яблуневий цвіт, що знемагає від спеки, невимовно чарівна.— А в мене мало серце не розірвалось! Думала — збожеволію.
Сльози заблищали у неї на віях — ніби алмази набігли на блакить очей.
— Ягусь! — вихопилося в нього з самого серця.
Вона стала навколішки в борозні й, тулячись до його ніг, втопила в нього очі, глибокі, як безодня, і сині, як блакить, п'янкі, мов цілунки, сповнені спокуси і водночас по-дитячому невинні.
Ясь затремтів і, ніби захищаючись від її чар, почав гостро дорікати їй, вичитувати всі її гріхи, про які він чув від матері. А Ягна, не зводячи з нього очей, вбирала в себе кожне його слово, але смисл тих слів не доходив до неї, вона відчувала тільки, що біля неї стоїть коханий, єдиний в усьому світі, і щось говорить, і очі в нього палають, а вона стоїть перед ним на колінах, мов перед святим, і молиться на нього з безмежною вірою і коханням.
— Скажи, Ягусю, що все це неправда! Скажи!— благав Ясь.
— Неправда! Неправда! — підтвердила вона так щиро, що він повірив їй одразу, не міг не повірити. А вона припала грудьми до його колін і, потонувши в глибині його очей, пошепки призналася у своєму коханні. Мов на сповіді, розкрила перед ним душу, кинула йому до ніг, мов заблукану пташку, вся віддалася в його владу, на його ласку й неласку.
Ясь затріпотів, мов листок під бурею, хотів відштовхнути Ягусю й тікати, але тільки шепотів млосним, ледь чутним голосом:
— Тихо, Ягусь, так не можна, гріх це! Мовчи! Нарешті вона замовкла, знеможена.
Не зважуючись зустрітися очима, вони сиділи мовчки, так близько, що кожен чув, як б'ється серце другого, відчував його тихий подих. І було їм на диво добре й радісно, по блідих обличчях текли сльози, а червоні уста сміялися. Душі їхні були оповиті найсвятішою тишею й глибокою таємницею і линули кудись у височінь, у зоряні світи.