Сонце зайшло, землю, оббризкану золотою росою, затопила червона вечірня заграва, все принишкло, наче заслухалось вечірніх дзвонів, і шепотіло подячну молитву згаслому дню.
Ягуся і Ясь ішли полем, осипаним рожевим відсвітом, ішли якимись межами, рясно порослими квітами, ішли серед достиглого збіжжя, торкаючи руками колоски, ішли, дивлячись на розжеврений захід у золотій безодні неба, з небом у серці і небом в очах, з небесним сяйвом над головами...
Вони не промовили більше й слова, і тільки вряди-годи їхні осліплі від внутрішнього жару й невидющі погляди, зіткнувшись, металися, наче блискавки.
Не тямили навіть, що співають якоїсь пісні, що сама народжувалась у їхніх серцях і, мов птах, линула над захмареними полями у далекий світ. Не тямили навіть, де вони, куди йдуть і навіщо.
І раптом на голови їм упав рішучий сухий голос:
— Ясю, додому!
Ясь умить протверезився. Вони були на тополевій дорозі, а його мати стояла перед ними з грізним, невблаганним обличчям. Він щось забурмотів.
— Іди додому!
Вона взяла його за руку і сердито потягла за собою, а він ішов покірно, не думаючи опиратись.
Ягуся йшла за ними, мов заворожена. Раптом органістиха підняла з землі камінь і з страшною люттю жбурнула в неї.
— Іди геть! В конуру, ти, суко! — гукнула вона з презирством. Ягуся поглянула круг себе, не розуміючи, кому вона це каже, і, коли вони зникли з очей, довго ще блукала по дорозі.
Коли вдома всі заснули, вона вийшла і до ранку сиділа під хатою.
Збігали години, заспівали півні, почулося іржання коней біля возів над ставом, засірів ранок, село прокидалось — люди йшли до ставу по воду, виганяли худобу на пасовище, дехто вже йшов у поле, цокотіли жінки, плакали діти. А Ягуся все сиділа на одному місці і з широко розплющеними очима снила про Яся. Знову розмовляла з ним, і вони зблизька дивилися одне одному в очі, аж її поймав млосний вогонь, знову ішли кудись удвох і співали щось, чого вона не могла пригадати, і так увесь час одне й те ж, одне й те ж.
Від цих чудових марень розбудила її мати, а певніше — Ганка, яка прийшла, вже одягнена в дорогу, і несміливо простягла їй руку на знак примирення.
— Я йду до Ченстохова, то ви вже пробачте мені, в чому я перед вами зогрішила.
— На доброму слові спасибі, але кривда кривдою і залишиться! — пробурчала стара.
— Не будемо цього згадувать! Прошу я вас від щирого серця: пробачте мені.
— Я вже більше не маю до вас злості,— тяжко зітхнула Домінікова.
— І я теж ні, хоч немало я натерпілась! — поважно сказала Ягуся і, почувши дзеленькання малого дзвону, пішла одягатись, щоб іти до костьолу.
— А знаєте, з нами іде й органістів Ясь,— помовчавши, сказала Ганка.
Почувши цю новину, Ягуся вибігла на ґанок напіводягнена.
— Мені оце щойно органістиха сказала, що він неодмінно хоче йти до Ченстохова. Що ж, веселіше нам буде йти з молодим ксьондзом, та й почесніше! Ну, залишайтеся з богом.— Ганка приязно попрощалася з ними й пішла до костьолу, дорогою розповідаючи всім новину. Люди, звичайно, дивувалися, і тільки Ягустинка похитала головою й сказала тихо:
— Тут щось є! Не з доброї волі він іде, ні!
Але для розмов і здогадів не було часу, бо половина села зібралася вже в костьолі, і ксьондз почав правити молебень.
Ясь, як завжди, прислужував йому. Обличчя в нього було бліде, змучене, а очі, облямовані синіми тінями, ще блищали від сліз. Мов крізь туман, бачив він усе навколо: Терезку, що впродовж усієї відправи лежала, розкинувши руки, перед вівтарем, наполохані Ягусині очі, свою матір, яка сиділа на панській лаві, прочан, що підходили до причастя.
Все це, затуманене болем, невиразно маячіло перед ним крізь ледь стримувані сльози, краяло його серце глибоким, смертельним смутком.
Стоячи перед вівтарем, ксьондз прощався з прочанами, і вже на майдані покропив їх свяченою водою та благословив. Підняли корогву, заблищав попереду хрест, хтось заспівав — і прочани рушили в далеку дорогу.
З Ліпців ішли: Ганка, Марися Бальцерківна, Клембова з дочкою, криворотий Гжеля, Терезка з чоловіком — вони дали обітницю всю дорогу не їсти гарячої страви — і кілька халупниць. Разом з людьми з інших сіл усіх зібралося чоловіка сто.
Випроводжали їх усім селом, позаду їхали навантажені клунками підводи. Незважаючи на ранню годину, було вже жарко, сонце сліпило очі, і курява туманом здіймалася в повітрі, так що люди йшли, наче в сірій задушливій хмарі.