З усіма йшла і Ягуся з матір'ю. Вона за ці дні страшенно змарніла. Здригаючись від невимовного болю, ковтаючи гіркі сльози, вона дивилася на Яся, мов на сонце, здалека, бо органістиха з дітьми не відходила від нього ні на мить, і не було змоги поговорити з ним, чи принаймні підійти так близько, щоб він побачив її.
Їй щось говорив Матеуш, заговорювала мати й інші, але вона не відповідала й думала тільки про одне: Ясь іде від неї назавжди, вона його не побачить ніколи, ніколи.
Під хрестом біля лісу всі попрощалися з прочанами; вони попростували, віддаляючись із співом, аж поки не зникли з очей,— тільки в сонячній далечині над дорогою здіймалися клуби куряви.
— Чому? Чому? — стогнала Ягуся, мов нежива, повертаючися до села.
«Зараз упаду й умру!» — думала вона, ніби відчуваючи вже наближення смерті, і йшла дедалі повільніше, зморена спекою, втомою і страшною мукою.
«Що ж мені тепер робити, що?» — запитувала вона себе, вдивляючись у цей такий на диво пустий і боляче яскравий день.
Вона жадібно чекала ночі й тиші, але й ніч не принесла їй полегшення. До самого світанку тупцяла вона навколо хати, блукала вулицями, дійшла навіть аж до лісу, до хреста, де вона востаннє бачила Яся, і застиглими від страждання очима шукала чогось на широкій піщаній дорозі — хоч слідів його, хоч тіні, хоч грудки землі, до якої він доторкнувся ногою.
Не було, не було ніде нічого, не було їй пощади й порятунку!
Під кінець уже й сліз не стало, і повні розпачу сухі очі зяяли, мов бездонні колодязі скорботи.
І тільки іноді під час молитви зривалася з пошерхлих уст гірка скарга:
— За що ж це все, боже мій, за що!
XIII
В Домінікової вже ніхто не міг втриматися в хаті. Ягуся блукала, мов причинна, нічого навкруги не помічаючи, Єнджик робив аби день до вечора, й дедалі частіше сидів у Шимека, і господарство Домінікової зовсім занепало. Траплялося, що корови йшли на пасовисько недоєні, кувікали голодні свині, коні іржали біля порожніх ясел. Стара не могла сама з усім упоратись — вона й досі ще ходила з пов'язкою на очах, спираючись на костур,— тож не дивно, що голова в неї йшла обертом від різних клопотів.
Ще б пак: у полі, призначеному під пшеницю, гній висох, і нікому було його заорати, льон аж просився, щоб його вибирали, треба було вдруге полоти й підгортати картоплю. Навіть палити в хаті не мала чим. Реманент псувався, а тим часом надходили жнива, і роботи вистачило б на десять рук, а тут усе — як мокре горить. Домінікова навіть наймичку найняла, і сама працювала з останніх сил, і дітей примушувала працювати, але Ягуся була глуха до всіх благань і умовлянь, а Єнджик у відповідь на погрози зухвало огризався.
— Ось покину все й піду світ за очі! Вигнали Шимека, то робіть тепер самі! Він за вами не плаче — хата в нього є, і гроші є, і корова, і жінка є — господар на всю губу! — дражнив він матір, про всяк випадок тримаючись від неї далі.
— І справді, розбійник цей зумів з усім упоратись! — Домінікова важко зітхнула.
— Ще й як зумів! Настуся аж дивується.
— Треба було б ще когось домовити чи, може, наймита взяти? — вголос міркувала стара.
Єнджик почухав потилицю й несміливо сказав:
— Нащо когось чужого шукати, коли Шимек міг би... вам би тільки йому слово сказати.
— Дурню! Не лізь, куди не просять! — нагримала стара. Її дуже пригнічувала свідомість, що хоч так, хоч сяк, а доведеться поступитися й помиритись із Шимеком.
Але найбільше непокоїла її Ягуся. Марно намагалася вона випитати в дочки, що з нею. Єнджик теж нічого не знав, а кумась вона розпитувати не зважувалась, боячись, щоб вони не набрехали хтозна-чого. Цілих три дні після того, як прочани пішли до Ченстохова, Домінікова мучилася різними здогадами. Тільки в суботу опівдні, доведена до розпачу, вона взяла під пахву жирного гусака й пішла до ксьондза.
Повернулась вона вже надвечір, заплакана, похмура, як осіння ніч. Раз у раз зітхала, ні з ким не говорила, а після вечері, залишившись на самоті з Ягусею, зачинила двері й почала:
— Ти знаєш, що говорять про тебе і Яся?
— Мене плітки не цікавлять! — понуро мовила Ягуся, підводячи гарячкові, блискучі очі.
— Хоч цікавлять, хоч ні, а мусиш знати, що від людей нічого не приховаєш! Хто потай робить, про того голосно славлять! Про тебе таке вигадують, що хай бог боронить!
І вона докладно розповіла дочці те, що чула від ксьондза й органіста з жінкою.
— Тієї ж ночі вчинили над Ясем суд, органіст його відшмагав ременем, а ксьондз від себе чубуком додав, і, щоб уберегти від тебе, спровадили його до Ченстохова. Розумієш? От що ти наробила! — сердито кричала стара.