— Пресвята богородице! Били його! Яся били! — Ягуся схопилася, ладна бігти до нього на допомогу, але отямилась і тільки простогнала крізь зціплені зуби:
— Щоб у них руки повідсихали, щоб на них чума напала!
З її почервонілих очей ринули гіркі сльози, наче всі рани серця відкрились і стікали живою кров'ю.
Але Домінікова, не звертаючи уваги на її розпач, нагадувала їй всі її гріхи й провини, жодного не забувши, дорікала всім тим, що з давніх-давен терзало материнське серце й мучило день і ніч.
— Цьому назавжди треба покласти край! Розумієш? Далі так тобі жити не можна! — гукала вона дедалі запальніше, хоч сльози текли з-під пов'язки на очах.— Це щоб тебе мали на селі за найгіршу, щоб на тебе пальцями тикали! Такий сором на мою старечу голову, такий сором, господи!
— І ви, кажуть, замолоду не кращі були! — люто огризнулася Ягна.
Мати аж захлинулася гнівом й ледве спромоглася вимовити:
— Хоч свята будь — і тоді тебе не минуть!
І більше вона вже не сміла дорікати дочці. Ягуся почала прасувати. Вечір був вітряний, за вікнами шуміли дерева, по небу між дрібними хмарками плив місяць. Десь на селі співали дівчата, і скрипка трепетно виводила сумну ноту.
За вікнами почувся голос війтової жінки, що йшла вулицею повз їхню хату:
— Як поїхав учора до канцелярії, так і досі нема...
— Вони з писарем ще вчора ввечері в місто поїхали. Солтис каже, що їх викликав до себе повітовий начальник,— відповів їй Матеушів голос.
Коли вони пройшли, стара озвалася знову, але вже лагідніше:
— А чого це ти прогнала Матеуша?
— Бо він мені набрид, і нічого йому тут стовбичити. Я чоловіка не шукаю!
— А пора б уже й пошукати, пора! Одразу б пащекувати про тебе перестали. Хоч би й Матеуш — чим не хлоп? Розумний, меткий.
Довго ще вона вихваляла Матеуша, але Ягуся не відповідала, зайнята роботою і своїми сумними думками, і мати нарешті дала їй спокій і стала перебирати чотки. На вулиці змовкли голоси, тільки дерева сперечалися з вітром та торохкотів млин. Була вже пізня ніч, місяць зовсім потонув у хмарах, і тільки подекуди вони світилися по краях та просочувались крізь них сріблясті промені.
— Ягусь, треба тобі завтра до сповіді піти. Тобі полегшає, як гріхів збудешся.
— Навіщо це мені? Не піду!
— Не хочеш піти до сповіді? — У Домінікової аж голос охрип від жаху.
— Ні. Ксьондз на покарання швидкий, а допомогти нікому не квапиться.
— Мовчи, щоб тебе Христос не покарав за такі грішні слова! А я тобі кажу: іди на сповідь, покайся та богу молись — тоді ще все може змінитися на краще.
— А в чому я грішна? В чому мені каятись? Хіба мало мені й так покути? Це за моє кохання, за всі муки така мені винагорода! Гіршої, ніж моя доля, і в світі немає! — жалібно сказала Ягуся.
Не передчувала, бідолаха, що впаде на неї щось іще страшніше, несподіваніше і ще несправедливіше.
На ранок, у неділю, до обідні, село раптом приголомшила зовсім неймовірна звістка — наче війт заарештований за нестачу грошей у касі
Ніяк було цьому відразу Повірити, і, хоча мало не щогодини хтось повідомляв дедалі нові й гірші подробиці, люди ще не брали цього близько до серця.
— Вигадають, брехуни, щось таке й базікають для втіхи,— говорили статечніші.
Проте, коли повернувся з міста коваль і підтвердив усе до слова, довелося повірити, а опівдні Янкель сказав привселюдно:
— Все правда! В касі бракує п'яти тисяч, і в нього заберуть усе господарство, а коли й цього не вистачить, доведеться Ліпцям за нього доплатити.
Це страшенно обурило всіх. Ще б пак, людей злидні гризуть, їсти нічого, багато хто вже напозичався, де хто міг, щоб хоч якось дотягти до нового врожаю, а тут плати за злодія! Це вже було понад усяку міру! І не диво, що все село завирувало, і прокляття, погрози, лайки посипалися, мов каміння.
— Щоб ти, паскудо, здох, як собака!
— Я з ним разом не крав, то й платити за нього не буду!
— І я не буду! Він розкошував, гуляв, а ти тепер плати за чуже! — стривожено говорили селяни, мало не плачучи.
— Давно я за ним стежив і казав, до чого це йдеться; не слухали, ось тепер маєте! — з притиском говорив старий Плошка, а жінка йому допомагала, розповідаючи всім, хто тільки хотів слухати:
— Знаєте, мій Антек уже підрахував, що за пана війта доведеться платити по три карбованці з морга! Але за такого приятеля не шкода й по десять заплатити!