І так це всіх приголомшило, що мало хто пішов до костьолу. Люди, збираючись на подвір'ях, біля хат, а найбільше над ставом, радилися та скаржились одне одному. Всі марно сушили собі голову, силкуючись угадати, куди війт подів таку силу грошей.
— Мабуть, обікрали його, не міг він один стільки процвиндрити!
— Він писареві довіряв, а той, відома річ, яке зілля.
— Шкода чоловіка! Нам він заподіяв кривду, а вже себе й зовсім занапастив! — говорив дехто, а товста Плошкова, почувши це, з удаваним співчуттям витирала сухі очі й зітхала:
— А мені так шкода війтової жінки! Бідолаха, вона ж перша на селі була, кирпу гнула, а тепер що? Хату заберуть, землю продадуть і доведеться їй, сердешній, халупницею стати та на роботу ходити. І хоч би вона порозкошувала досхочу на ці гроші!
— От ще! Мало вона хіба панувала? — заверещала Козлова.— Жили, паскуди, мов якісь поміщики. Щодня м'ясо їли! Вона півкухля цукру собі в каву сипала й чисту рисову склянками цмулили! Бачила я, як війт щоразу привозив з міста повну бричку всякої всячини. А з чого це в них черева порозносило? Напевно ж не від посту!
Її слухали уважно, але під кінець вона вже стала молоти всякі нісенітниці. Зате органістиха вразила всіх у саме серце. Вона, наче випадково, прийшла до села і, послухавши розмови, сказала, мов знехотя:
— Як це, невже ви не знаєте, на що війт стільки грошей витратив?
Її зразу ж оточили і стали з усіх боків розпитувати.
— Ясна річ, на Ягусю!
Цього ніхто не сподівався, і люди здивовано перезирнулись.
— Про це вже з весни вся парафія говорить! Я повторювати не хочу, а от спитайте в когось, хоч би й з Модліци, тоді дізнаєтеся правду.
І вона хотіла піти, наче боячись пробовкнутися. Але жінки її не відпустили, притисли до тину й так благали, що вона стала по секрету розповідати їм, як війт привозив Ягусі персні із щирого золота, шовкові хустки, найтонше полотно й корали та ще й скільки грошей давав! Все це, звісно, була чистісінька брехня, але їй усі свято повірили, і тільки одна Ягустинка сердито сказала:
— Язик без кісток — мели що хоч! А ви самі це бачили, пані?
— Бачила і можу навіть у костьолі присягнути, що він для неї вкрав, а може, вона його й намовила! Ого, вона на все здатна, для неї нема нічого святого, ні сорому в неї, ні совісті! Бігає по селу, як та скажена сука, і сіє тільки спокусу й горе! Навіть Яся мого звести хотіла! Хлопчик невинний, як немовля, він утік від неї і все мені розказав. Хіба це не жах — вона навіть ксьондзу спокою не дає! — швидко говорила органістиха, задихаючись від люті.
І, наче іскра впала в порох, раптом спалахнули одразу всі давні образи, вся заздрість, лють, ненависть до Ягусі. Стали викладати все, що в кого було в пам'яті, і знявся неймовірний галас. Жінки верещали, перебиваючи одна одну й дедалі більше скаженіючи:
— І як тільки таку земля носить!
— А через кого Мацей помер? Згадайте-но!
— Все село бог покарає за таку розпусницю!
— І ксьондза навіть до гріха призвести хотіла! Господи, помилуй нас!
— А скільки було через неї сварок, бійок та гріха!
— Вона ганьбить усе село! Через неї на Ліпці вже пальцями тикають!
— Поки така живе на селі, завжди буде гріх, розпуста і зло: сьогодні війт украв для неї, завтра інший те ж саме зробить!
— Кілками її вбити і собакам падло кинути!
— Вигнати її з села, мов чуму, під чотири вітри!
— Вигнати! Один рятунок — вигнати! — галасували розлючені жінки, ладні вже на все, і, підмовлені органістихою, юрбою посунули до війтової жінки.
Вона вийшла до них, запухла під плачу, така нещасна і змучена, що жінки стали її обіймати, плакати над нею і жаліти її від щирого серця.
Трохи перегодя органістиха нагадала їй про Ягусю.
— Щира правда! Це вона в усьому винна! — заголосила та розпачливо.— Вона, ця хвойда, ця чортиця! А щоб ти здохла під тином, щоб тебе черви сточили за моє нещастя, за мою ганьбу! — Вона впала на лаву, здригаючись від ридань.
Жінки наплакались над нею досхочу і розійшлися по хатах, бо сонце вже хилилось до заходу. Зосталася тільки органістиха. Замкнувшись удвох у хаті, вони довго радились і, видно, вирішили щось дуже важливе, бо ще до смерку побігли по хатах і почали якусь таємну, тиху роботу.
До них приєдналися Плошки, підбили ще декого й пішли всі до ксьондза. Він вислухав їх, але тільки руками розвів і заволав:
— Я ні в що не втручаюся! Робіть що хочете, а я нічого не знаю і завтра рано-вранці їду на цілий день до Жарнова!
Настав вечір — неспокійний, сповнений таємних шепотів. Коли зовсім стемніло, зібралися в корчмі й знов почали гадати та міркувати, а органіст частував усіх горілкою. Тут були найперші господарі і майже всі заміжні жінки. Радилися вже досить довго, коли Плошкова раптом закричала: