Прихилившись до криниці, він дивився кудись у далечінь.
В один болючий клубок сплелися в ньому причаєне, але вічно живе кохання й ревнощі, і серце його кидалося й стогнало, наче дерево, шарпане бурею.
Антек обернувся. Матеуша вже не було, а село здалося йому раптом чужим, на диво гидким і галасливим.
Цей пам'ятний день був якийсь незвичайний. Бліде й наче набрякле, сонце повзло сьогодні дуже повільно, стояла задуха й нестерпна спека, небо низько нависло над землею, завалене брудними хмарами. Щохвилини зривався вітер і здіймав на вулицях куряву; насувалась гроза, десь над лісом уже мигтіли блискавки.
І серед людей уже з самого ранку знялася буря. Всі бігали по селу, мов очманілі, в усіх хатах аж кипіло, біля ставу побилися якісь жінки, без упину гавкали собаки, і майже ніхто не пішов у поле. Худоба, яку сьогодні ніхто не вигнав на пасовисько, ревла в хлівах. Навіть обідні сьогодні ксьондз не правив і поїхав кудись ще вдосвіта. Метушня дедалі дужчала, неспокій зростав з кожною хвилиною.
Антек, побачивши, що на подвір'ї в органіста збирається юрба, узяв косу на плече й поспіхом пішов на далеке поле, аж до лісу.
Вітер заважав, плутаючи колосся і жбурляючи піском в очі, але він косив уперто, широкими, рівними помахами, дослухаючись до віддаленого гомону.
«Може, вже...— майнула раптом думка, і серце молотком застукотіло в грудях, гнів випростав спину. Він хотів кинути косу й бігти рятувати Ягусю, але вчасно схаменувся: — Хто винен, нехай прийме кару... Нехай терпить, нехай...»
Жито з шелестом хилилося долі билось об нього, мов схвильована вода, вітер розвівав волосся і сушив зрошене від муки обличчя, очі майже нічого не бачили. Він весь був там, біля Ягусі, і тільки тверді звичні руки самі водили косою, кладучи покіс за покосом.
Вітер доніс від села чийсь довгий, протяжний крик.
Антек випустив косу і сів під стіною жита. Він наче вріс у землю, вчепився в неї з усіх сил залізними пазурами — і витримав, не піддався, хоча погляди його, мов знавіснілі птахи, линули туди, до села, хоча стривожено скімлило серце, хоча весь він тремтів від жаху.
«Все повинно йти своїм шляхом... Треба орати, щоб сіяти, треба сіяти, щоб жати, а все, що перешкоджає, виривати, мов той бур'ян»,— говорив у ньому якийсь суворий правічний голос — може, голос самої землі. Він іще бунтував, але слухав з чимраз більшою покорою.
«Звісно, кожен має право боронитися від вовків!»
Його ще мучили рештки жалю, і думки, мов лютий, рвучкий вихор, підіймали його з місця. Майже несвідомо, він схопився, нагострив косу, перехрестився і взявся до роботи. Валив покоси так шалено, що коса свистіла в повітрі і стогнало під нею жито.
А на селі тим часом настала страшна година суду й кари. Ніякими словами змалювати не можна, що там діялось! Якесь божевілля охопило Ліпці. Всі розважливіші люди замкнулись у себе в хатах або повтікали в поле, а решта, зібравшись юрбою біля ставу й наче сп'янівши від ненависті, галасували дедалі лютіше, підбурюючи одне одного вигуками, прокльонами, лайками, і все це зливалося в дике ревище, схоже на грім близької бурі
За хвилину все село, мов гомінлива ріка в повінь, ринуло до хати Домінікової. На чолі йшли органістиха й війтова жінка, а за ними з ревом сунуло все знавісніле стадо.
Вони вдерлися до хати, мов буря, аж задвигтіли стіни. Домінікова заступила їм дорогу, та її повалили й затоптали, Єнджик кинувся захищати матір, але й з ним в одну мить зробили те ж саме. Нарешті, Матеуш, озброївшись кілком, намагався не пустити їх у комірчину, та хоч він одчайдушно захищався, але за кілька хвилин і він лежав біля стіни з розбитою головою, непритомний.
Ягуся була замкнена в комірчині. Коли вибили двері, вона стояла, притулившись до стіни, і не захищалась, не подала навіть голосу. Вона була бліда, як мрець, в широко розплющених очах горів похмурий вогонь передсмертного жаху.
Сто рук простяглося до неї, сто рук голодними, жадібними пазурами вчепилися в неї з усіх боків, вирвали, мов кущик, що ледве вкоренився в землі, і потягли на вулицю.
— Зв'язати її, бо ще видереться і втече! — наказала війтиха. На вулиці вже стояв наготований віз, до самого верху наповнений свинячим гноєм і запряжений двома чорними коровами. Ягусю зв'язали, мов вівцю, кинули на гній і серед пекельного галасу рушили в путь. Образливі прізвиська, глузування й прокльони сипались на неї.
Біля костьолу похід зупинився.
— Треба її роздягнути догола і на паперті відшмагати різками! — гукнула Козлова.
— Таких завжди шмагали біля костьолу до крові! Беріть її! — верещали інші.