На щастя, ворота були замкнені, а біля хвіртки стояв Амброжій з ксьондзовою рушницею в руках і, тільки-но юрба зупинилась, гаркнув щосили:
— Хто зважиться ступити на костьольний майдан, богом присягаюся, стрілятиму! Уб'ю, мов собаку! — Він тримав заряджену рушницю і так грізно блискав очима, що юрба відступила й рушила далі на тополеву дорогу.
Люди поспішали, бо насувалась гроза. Небо дедалі хмурнішало, вітер шарпав тополі так, що вони хилилися мало не до землі, з-під ніг знімалася курява, засипала очі і вже зовсім поблизу гуркотів грім.
— Поганяй, Петреку, поганяй швидше,— квапили всі, стривожено дивлячись на небо. Юрба якось принишкла, розсипалася безладно обабіч дороги, бо пісок посередині був дуже глибокий, і тільки час від часу якась із найзатятіших молодиць підскакувала до воза й репетувала:
— Ти свиня! Шлюха! До солдатів іди, паскуднице!
— Порозкошувала, то нажерись тепер сорому, покуштуй горя! — знущалися з неї.
Петрек, Боринин наймит, який взявся її везти, бо ніхто інший не схотів, ішов поруч з возом, підхльоскуючи корів, і, обравши слушну хвилину, співчутливо шепотів Ягусі:
— Вже недалечко! Потерпіть трохи! Це їм так не минеться!
А Ягуся, зв'язана, у подертій одежі, побита, закривавлена, зганьблена навіки, упосліджена понад усяке людське розуміння й невимовно нещасна, лежала в гною, і ніби не чула, не відчувала, що діється навколо, і тільки гіркі сльози безупинним потоком струмували по її спотвореному синцями обличчю, та час від часу, наче від німого крику, здіймалися груди.
— Швидше, Петреку, швидше! — дедалі частіше лунали вигуки юрби. Люди наче отямились і прагнули швидше все скінчити. До межового пагорка біля самого лісу всі майже бігли.
Підняли дошки воза і разом з гноєм, як мерзенне падло, жбурнули Ягусю на землю, аж гупнуло — впала навзнак і навіть не ворухнулась.
Війтова жінка підбігла до неї і, копнувши ногою, заверещала:
— Повернешся на село, то собаками тебе зацькуємо!
Вона підібрала якусь грудку чи каменюку і щосили жбурнула в Ягусю:
— Ось тобі за кривду моїх дітей!
— За ганьбу всього села! — вдарила її інша.
— Щоб ти пропала навіки!
— Щоб тебе свята земля не прийняла!
— Щоб ти здохла з голоду й спраги!
Били її словами, камінням, грудками, пригорщами піску, а вона лежала нерухомо й дивилася на дерева, що колихалися над нею.
Раптом стемніло, і полив рясний, чистий дощ.
Петрек з возом чогось затримався біля Ягусі, і люди, не чекаючи його, купками рушили назад до села, якось дивно притихлі. На півдорозі зустріли Домінікову — вона йшла закривавлена, у пошматованій одежі, плачучи і через силу намацуючи ціпком дорогу, а коли зрозуміла, які люди її обминають, закричала страшним голосом:
— Щоб вас чума напала! Щоб на вас господь бог погибель наслав! Щоб вам від води й вогню не було порятунку!
Люди тільки втискали голови в плечі і з жахом тікали геть. А вона, розгонисто ступаючи, побігла рятувати Ягусю.
Гроза мов оскаженіла, небо стало сизе, курява величезними клубами кружляла в повітрі, тополі, стогнучи, хилилися до землі. Налетів вихор і, завиваючи, щораз лютіше й лютіше став шарпати хліба, що захвилювали в усі боки, а потім, мов череда оскаженілих биків, вдерся в ліс, і ліс загойдався, грізно зашумівши.
Удари грому розлягалися один за одним, двигтіла земля, тремтіли хати. Клубочили мідно-сині хмари, низько звісивши над землею свої набряклі черева, і раз у раз якась із них розчахувалася, гуркотів грім, і линули потоки сліпучого світла.
Інколи зривався град, що сипався, лопотячи по листю й гілках.
А в синій імлі, серед куряви й граду шалено метушилися дерева, кущі, колосся. Здавалось, вони поривалися бігти, але, розтерзані вихором, осліплі від блискавок, знетямлені від грому, з диким посвистом тільки шарпалися на всі боки. А десь високо, крізь хмари, морок і бурю линули блакитні, тремтячі блискавки, наче вогненні змії, мчали невідомо звідки й невідомо куди, сліпучі, але й самі сліпі й німі, мов людська доля.
Так тривало з перервами до пізнього вечора, і тільки смерком гроза угамувалась, і незабаром настала тиха, прохолодна ніч.
А на завтра день устав розкішний — безхмарне небо яскраво синіло, наче щойно вмите, земля виблискувала росами, радісно співали птахи, і все живе з насолодою купалося в свіжому, запашному повітрі.
В Ліпцях усе повернулося до давнього, і тільки-но зійшло сонце, селяни, наче змовившись, стали виходити в поле жати. З усіх хат ішли в поле сім'ями, скрізь поблискували коси й серпи, з кожного подвір'я виїжджали вони на межі й польові дороги.