І коли на костьолі задзвонив найменший дзвін, кожен уже стояв на своїй смужці. Почувши його — а на ближчих полях і звуки органа,— хто шепотів молитву, хто ставав навколішки й молився вголос, а хто тільки побожно зітхав, хрестився і, поплювавши на долоні, міцно впирався ногами в землю, схилявся і, стискаючи косу чи серп, починав працювати. Велика, урочиста тиша залягла над полями, наче тут відбувалася священна літургія тяжкої, невпинної і плідної праці.
Сонце підносилося чимраз вище, спека щохвилини дужчала, поля купалися у вогненному сяйві, і день жнив плинув, як плинуло золото пшениці, і, як золотом, видзвонював дорідним, важким зерном.
Село збезлюділо, ніби вимерло, хати були позамикувані, і всі, хто тільки міг рухатися, пішли в поле, навіть діти, старі діди й баби та хворі.
Собаки, і ті рвалися з прив'язі й тікали із безлюдних подвір'їв слідом за господарями.
На всіх полях, куди лишень оком кинь, у страшну спеку, серед золотистих хлібів, у миготливому сліпучому повітрі, від світанку до пізнього вечора, поблискували серпи й коси, біліли сорочки, червоніли спідниці, невтомно снували люди і йшла тиха, напружена робота. Ніхто вже не лінувався, не поглядав на сусіда, ні про що інше не думав, а, схилившись над своєю смужкою, працював у поті чола.
Тільки поля Домінікової лежали занедбані, забуті. Зерно вже сипалося з перестиглого колосся, збіжжя жухло від спеки, але ніхто сюди не з'являвся. І люди, проходячи мимо, з боязким жалем відводили очі. Не один зітхав, зніяковіло чухав потилицю і, тривожно оглядаючись на інших, ще з більшим завзяттям брався до роботи — ніколи було роздумувати про чужі збитки й занепад.
І котилися жнивні дні, мов колеса з золотими спицями сонячного проміння, і минали один за одним, все такі ж жаркі й сповнені важкої, радісної праці.
Через кілька днів, бо година стояла напрочуд суха, почали в'язати товсті снопи. Її складали в полукіпки і помаленьку стали звозити до села.
Без упину посувалися важкі, горою навантажені вози, їхали з усіх полів, всіма дорогами до навстіж розкритих клунь. Наче хвилі сипучого золота розлилися по шляхах, подвір'ях і токах, і навіть на берегах ставу та з дерев обабіч дороги звисали золоті солом'яні бороди і скрізь пахло травами й молодим зерном.
Вже де-не-де в клунях застукотіли ціпи — молотили на хліб. А на просторих спорожнілих полях, на золотистій стерні цілі табуни гусей жадібно полювали на колоски, паслися вівці й корови. Тут і там диміли перші вогнища, розлягалися веселі дівочі пісні, лунав гомін, гуркотіли вози й скрізь сяяли усмішками засмаглі, щасливі обличчя.
Не встигли скосити жито, а вже на пагорках овес просився під косу, ячмінь достигав майже на очах, дедалі дужче золотилась пшениця — людям ніколи було перепочити, навіть попоїсти.
Але, незважаючи на таку тяжку працю, незважаючи на те, що не один від утоми засинав над мискою, вечорами, коли всі поверталися з поля, Ліпці аж гули від веселого гамору, сміху, пісень і музики.
Адже скінчився найскрутніший час, час переднівку. Тепер клуні були повні, зерна багато, і кожен селянин, навіть найбідніший, гордо підносив голову, впевнено чекав завтрашнього дня і вже бачив наяву давно омріяні радощі.
Одного з таких золотих жнивних днів, коли вже звозили з поля ячмінь, проходив селом сліпий жебрак з собакою-поводирем. Незважаючи на спеку, він нікуди не зайшов, бо дуже поспішав до Підлісся.
Важко шкутильгаючи на костурах, він плентався поволі і раз у раз, наставляючи вуха, зупинявся біля женців, вітався, частував їх тютюном, коли йому хто давав грош — бурмотів молитву, а потім, ніби ненароком, заводив розмову про Ягусю та ліпецькі події.
Проте вивідав він небагато — всі відповідали неохоче, аби тільки швидше його позбутися.
На Підліссі, де він присів під хрестом відпочити, окликнув його Матеуш, що тесав неподалік балки для ковалевого вітряка.
— Покажіть мені дорогу до Шимека Пачеся,— попросив дід, підводячись і беручи костури.
— Не підживитеся ви в них — там тепер плач та горе,— стиха промовив Матеуш.
— Ягуся ще хворіє? Казали мені, наче вона не при своєму розумі...
— Неправда! Але вона все лежить і майже не приходить до пам'яті. Камінь, і той би над нею зласкавився. Ох, люди, люди!
— Так занапастили душу християнську! А стара, здається, скаргу подає на все село?
— Нічого вона не доб'ється! Всією громадою ухвалили... Вони право мають...
— Який страшний гнів усього народу! Ох, страшний! — старий навіть здригнувся.
— Правда! Та тільки буває він і дурний, і злий, і несправедливий! — з запалом гукнув Матеуш.