Провівши старого до Шимекової хати, він зайшов усередину, але одразу ж вийшов, крадькома витираючи сльози,
Настуся пряла на призьбі льон. Дід сів поруч і дістав з кишені синю пляшечку.
— Ось цією водою треба оббризкувати Ягусю тричі на день і тім'я їй змочувати — то через тиждень все мов рукою зніме. Мені цю воду дали монашки в Пширові.
— Спасибі вам! От уже два тижні минуло, а вона все лежить без пам'яті, часом тільки рветься з ліжка, мов хоче втекти, та плаче і кличе Яся.
— А як Домінікова?
— Теж на мерця схожа. Все біля Ягусі сидить. Але не протягне вона довго, ні.
— Господи милосердний, як гинуть люди!.. А де ж це Шимек?
— У Ліпцях живе. Бо ж тепер усе господарство на його плечах — я тут мушу обох їх доглядати.
Вона сунула жебракові цілих десять грошів, але він не хотів брати.
— Я від щирої любові до неї приніс. І ще молитимусь за Ягусю, може, бог все змінить на краще. Добра вона була до бідних людей, як мало хто у світі, добра.
— Правда, правда, в неї добре серце. Може, через те вона й перестраждала стільки! — прошепотіла Настуся, зажурено втопивши погляд у далечінь.
В Ліпцях дзвонили на вечірню, часом чути було стукіт коліс, дзенькіт мантачок і далеку-далеку пісню. Золотиста призахідна імла вже опускалася на село, поля і ліси.
Дід устав, відігнав собак, поправив торбу на спині і, спершись на костури, сказав:
— Ну, залишайтеся з богом, люди добрі!
Творець селянського епосу.
Роман-епопея Владислава Реймонта «Селяни» належить до вершинних явищ світової літератури і стоїть в одному ряду з такими епохальними досягненнями художнього генія, як наприклад, «Над Німаном» Ожешко, "FataMorgana" Коцюбинського, «Жерміналь» Золя. Роман Реймонта чи не найширше охопив і змалював трудові будні селян, їхню психологію, побут, звичаї, спілкування, вивів на загально-людську орбіту духовного життя цілу громаду сільських типів і характерів. Що ж до розв'язання загальнолюдських проблем — твір Реймонта певною мірою навіть перегукується з «Тихим Доном» Шолохова у тій його частині, де змальовується селянський побут.
Тетралогія «Селяни», над якою Реймонт працював близько десяти років, була підсумком тривалих творчих пошуків письменника, художнім наслідком його багатого життєвого досвіду на тернистому шляху сина багатодітного костьольного органіста із глухого польського села до вершин світової культури й мистецтва.
Владислав Станіслав Реймонт народився 7 травня 1867 р. у с. Кобелє Вєльке, Лрдзінського воєводства, в родині, де захоплювалися музикою і літературою, де шанували історичні традиції, які передусім пітримували два брати матері — учасники польського повстання 1863 р.
Незважаючи на бажання батька, хлопець не захотів учитися на органіста і 1880 року виїхав до Варшави й розпочав навчання в кравецькій майстерні, що належала чоловікові найстаршої сестри. З дому, де на той час народилася одинадцята дитина, розраховувати на матеріальну допомогу не доводилося, і хлопець прагнув якнайшвидше стати на самостійний шлях. Завершуючи навчання «по кравецькому цеху», молодий Реймонт дедалі більше захоплювався театром, драматургією і літературою. Це захоплення було таким великим, що 1884 р. він вступає до мандрівного театру, з яким об'їжджає весь край, грає на сцені другорядні ролі і... зазнає великих матеріальних нестатків. Його листи до рідних рясніють проханнями про допомогу грішми й одягом, він розуміє свою невлаштованість і безпорадність, але покинути театр не має сили. Ось рядки з листа до найстаршої сестри: «А тут біда в повному значенні цього слова, така біда, що, виїжджаючи з Озоркова, я змушений був за шість карбованців заборгованості за квартиру її прожиток залишити всі речі — від штанів, які подарував мені брат, аж до білизни. Одне слово, залишився без нічого, навіть без надії, що коли-небудь матиму таку суму...»
Мине ще довгих десять років поневірянь і важкої праці, доки мандрівний артист стане відомим письменником. За цей час він змінив кілька професій, мав намір учитися на ксьондза, землеміра, навіть піти до монастиря чи одружитися з багатою нареченою; він зближується також із спіритуалістами (що гуртувалися навколо Варшавського психологічного товариства) і виконує ряд їхніх доручень, пов'язаних із виїздами до Варшави, Відня, а згодом (1894) і до Лондона та Парижа. Найдовше (1891 - 1893) Реймонт працює дрібним службовцем на залізниці. В цей період він захоплено збирає і записує народні пісні, легенди, повір'я, анекдоти, вивчає селянські звичаї і свята, характер праці і суспільних відносин на селі. Саме «в людях» Владислав Реймонт, подібно до М. Горького, проходив свої «університети». В цих життєвих випробуваннях він зазнав голоду і нестатків, але ніщо не могло зупинити його на шляху до мети.