1893 р. він кидає роботу на залізниці і вирішує поїхати до Варшави. «Чекають на мене злидні, важка праця і багато інших «приємних» речей, але, незважаючи ні на що, йду, кидаюся головою вперед, у життя, щоб здобути все», - писав він до брата. Двадцяти шестилітній Владислав Реймонт, вийшовши 3 грудня 1893 р. на перон головного вокзалу Варшави, мав у кишені кілька карбованців, цілу валізу рукопиcів та трохи білизни, загорнутої в газету... Поселився Реймонт на приватній квартирі, де жив у тісній кімнаті разом з каменярем, кравцем і шевцем. Писати доводилося вечорами в костьолі, жити — надголодь... Спочатку його охоплювало зрадливе почуття невпевненості, він боляче реагував на різкі напади критиків, на те, коли йому повертали рукописи з в'їдливими відгуками, на погорду рецензентів із столичних журналів, але досить швидко звик до всього цього і почав наполегливіше шукати контакти з журналами, насамперед з людовським «Глосем», з просоціалістичним «Пшегльондем тигодньовим», з прогресивними журналами «Правда», «Мисль», нарешті, з «Тигоднікем ілюстрованим», у якому друкувалися провідні польські письменники часу — серед них Г. Сенкевич, Б. Прус і Е. Ожешко. Чи не найбільше своєю програмою, головним пунктом якої була теза про селянство як основу нації, молодому письменникові був близький «Глос» (до речі, в цьому періодичному виданні людовців друкувався також І. Франко).
Співробітники журналу — Юзеф Потоцький (Мар'ян Богушевич), Ян Людвик Поплавський — поставилися до молодого письменника досить прихильно: їм імпонували його радикальні погляди, а також те, що він проголосив реалізм своїм творчим принципом. Журнал протиставляв культуру селянства шляхетській культурі, вважав, що без селянства неможливе завоювання незалежності країни, проголошував демократизацію суспільства на основі рівності і свободи. Тож не дивно, що до журналу «Глос» тяжіли молоді письменники демократичних і соціалістичних переконань, серед яких Реймонт почував себе в своїй стихії. «Якщо і маю тут подібних до себе, то тільки в «Глосі»,— писав він до брата з Варшави 20 лютого 1895 р.,— це Жеромський, Грот, Дигас, Остоя, зрештою, це наша ватага, яка не вигукує гасел, а йде і діє як злагоджене ціле».
В іншому листі, ділячись своїми враженнями від Італії і захоплюючись чудовими римськими архітектурними ансамблями, він відверто виголосить тезу про перевагу природи над мистецтвом: «...там (у Римі.— Г. В.) я зіткнувся віч-на-віч з весною. Квітнув бузок і магнолії, а над травами й квітами дзижчали бджоли, співали соловейки в зелених зарослях... Я — дикун, в цьому я переконаний, визнаю, і тим відвертіше признаюсь, що надаю перевагу природі над мистецтвом. Та перша... так впливає на мене, можливо, тому, що діє всією своєю величчю і відразу промовляє до всіх моїх помислів та почуттів» (лист від 25 квітня 1895 р.).
Реймонтові не імпонували тогочасні модерністські й декадентські догми про протиставлення суб'єктивних відчуттів об'єктивній дійсності та їхні гасла «мистецтво для мистецтва». Майбутній автор «Селян», а також близькі йому Дигасинський, Запольська, Ланге, Оркан ніколи не відступали від канонів класичного польського реалізму, хіба що іноді, прагнучи до «вдосконалення», вони вдавалися до елементів натуралізму — надто детальних описів об'єктивної реальності героїв та їхнього оточення, втрачаючи при цьому почуття міри. Однак головних ознак реалізму — типізація життєвих явищ, соціальна природа суспільних подій і характерів — Реймонт не зрадив ніколи.
Засвоєння досвіду європейських письменників-реалістів, а особливо французьких (Бальзак, Стендаль, Флобер, Золя), допомагає Реймонту уже в перших друкованих оповіданнях 1892—1893 рр. стати на тверді реалістичні позиції, використати власний життєвий досвід. Герої цих творів здебільшого розчаровані у житті інтелігенти, що шукають розраду в середовищі селян, у єднанні з природою. Порівняно з міським моральним брудом, продажним коханням, нещирістю відносин («Віч-на-віч», «Зустрів») трудові будні селян, немудрі розваги молоді — наприклад, катання саньми на різдвяні свята — здаються героям чимось принадним, загадковим і величним («Франек», «Щасливі»). Водночас у таких оповіданнях, як «Томек Баран», «Сука», «Смерть», «Завірюха», молодий письменник розповідає про страшні події в житті села — як дочка виганяє старого батька серед зими з хати на вірну смерть, як замерзають у лісі двоє селянських сиріт. Герой однойменного оповідання Томек Баран, наймит,— він утратив роботу й ніде: ні в ксьондза, який виголошує з амвона проповіді про любов до «убогих», ні в поміщика, який розводиться про «вольність люду польського», ні в куркуля, який удає з себе благодійника,- не може знайти порятунку й мусить годувати своїх дітей... здохлятиною. Опубліковані в різних журналах, ці оповідання були видані 1897 р. окремою збіркою «Зустріч».